Затримавшись, Віктор перепинив Мартина.
— Даси задачі списувати?
— Тобі? — перепитав хлопець.
На сходах його обступили. Віктор перегородив дорогу. Серж і Жора по боках.
— І тобі? — повернувся Мартин до комендантенка. — І тобі, Підлизо? — буркнув, не глянувши на Жорку. — Ні, хлопці, я так не граюся.
Вікторів чубець, спавши на лоб, запівникував. Обличчя забуряковіло, а ряботиннячко, виступивши під очима, зачорніло. Він миттю викинув кулака.
— Понюхай, чим пахне? — підніс його Мартинові під носа і потрясав ним.
Картуз у Сержа набакир. Жовтаві кучерики накручуються. Серж ухопив Мартина за руку, сіпав його руку собі до живота і поклацував зубами:
— По-ма-цай!..
Мартин вирвав свою руку.
Жорка поплигував на сходах.
— У нас самопал… У нас самопал… — і тицяв своїм пальцем на Сержа, на його ремінь, під пряжкою якого на животі щось віддималося. — Може, викажеш?
— Не вашого десятка! — рубонув Мартин. Відгорнув рукою з дороги Віктора, ступив, пішов, збігаючи сходами.
— Втікаєш?
Мартин оглянувся.
— Від вас? — він стояв високо, над ними. — Не дочекаєтеся!
А за дверима — Оленка. І Лесь коло неї. Обоє запитують, що скоїлося?
Він відказав:
— Пусте, — рушив, а вони за ним.
Відсиджували уроки, ніхто не сміявся на перерві. На вокзал прибув транспорт з пораненими німцями. Автофургони з червоними хрестами снували пристанційною площею. Школярі мовчазно перезиркувалися: не все коту масниця, наступить і для фашистів великий піст. І таємно раділи.
Пані Ельза зайшла в клас. Обірвала Корнія Терентійовича на півслові й проголосила, щоб учні принесли хто вишитого рушника, хто гарну хустинку: школа це подарує пораненим воякам.
— Можна й покривало, — докинув Корній Терентійович.
Пані Ельза, підозрюючи натяк, тупнула лакованою туфелькою, але Корній Терентійович не дав їй розсердитися, підправив себе: не покривало, а простирадло.
— Вибачте, пані Ельзо, бачте, я зістарівся, але на таких речах, як простирадло чи покривало, не розуміюся.
Пані Ельза гримнула дверима — подалася оголошувати в інших класах розпорядження дирекції.
Школярі були певні: мало хто щось принесе, а тому цим не переймалися. Оленка, частуючи Леся й Мартина яблуками, сказала:
— Беріть, поки пані Ельза не видерла.
Мартинові дісталося велике жовтобоке яблуко. Таке тримав і Лесь — Оленчині батьки принесли із сіл.
Лесь почав їсти своє, а Мартин заховав у кишеню.
— У мене ніхто не видере! — запевнив.
Віктор, Серж і Жора до нього не чіплялися. Держачись кулаком, на перерві перепинили Леся. Серж потяг його за груди, підставив йому ногу й відіпхнув: Лесь заточився і впав із несподіванки.
— Затям, як дурно сало лигати! — копнув лежачого ногою Віктор.
На останній урок вони втрьох не пішли.
Вирішили засісти в каштанах. Кинулися через площу, за собор і до Перначівки.
Побоюючись невдачі, про всяк випадок залягли неподалік від своїх будинків. Там у кожного собаки-вовкодави, а їх тільки випусти із-за сітчастих загорож, тільки нацькуй! Каштани в алеї ще не тріскають, і листя ще не жовтіє. Алею посадили осадники,[21] побудувалися, плекаючи надію вкорінитися, розростися тут, на просторі, піднісшись над Крижами, назвавши свої осади Новомістом, але ця назва не прижилася. Ясне осіннє сонце просвічувалося в лапатистому листі. їжакуватими кругленькими яблучками достигали каштани. У садках, у буйному хмелеві біліли червонодахі котеджі з балконами, з відкритими терасами, виблискували венеціанськими вікнами.
— Руки йому назад! — під’юджував Жора.
— А як не схоче? — передбачив Віктор.
— Скрутимо! — вірив Серж. — Хлопці, а чим ми його бити будемо?
Всі троє переглянулися — не кулаками ж? У кожного ніж. Жора метнувся вирізувати собі палицю, пащекуючи, що треба замашну, сучкувату. Віктор теж дістав ножика. Серж заклав пальці за пряжку свого ременя, вибив пальцями дрібушечки.
— Почекайте! — і махнув алеєю.
Він виніс довгого замашного шомпола. Дав цвьохнути одному й другому, і вони погодилися: шомпол і є те, що треба. Жора обв’язав шомпола носовиком для зручності, ліпше держати його в руці.
Прилягли за насипом у траві. Чекали.
Мартин не йшов.
Вони погризували стебла трави.
Мартинова голова з пом’ятим картузом вигулькнула з узвозу— недогризені стебла трави завусталися в їхніх зубах.
Мартинові руки вільні: батьківський піджак розпанаханий, книжки і саморобні зошити, як завжди, за поясом.
— Що він перекидає в руках? — казав і гриз стебло трави Жора. — Яблучко! Зараз наїсться… зараз…
Вони побачили, що Мартин перекидає велике жовтобоке яблуко з руки в руку, прямуючи на свою Перначівку.
А хлопець, не зупиняючись і нічого не підозрюючи, перекидав ним, ловлячи його на ходу, і воно жовтіло й пахло.
Серж виплюнув недогризений зеленець. Підхопився.
— Стій! — в одній руці наставлений самопал, у другій шомпол. Пряжка ременя блищить на випнутому животі.
Мартин зупинився. Серж надто рано підхопився й окликнув його. Їх ділило з десять кроків. І тому, що Мартин зупинився, Серж не збирався до нього підходити, а Віктор і Жора барилися підійматися.
— Підходь! — наказував Серж, лякаючи своїм самопалом, — вправленою в дерев’яний пістолет гільзою.
Повільно підводилися Віктор і Жора.
Мартин зміряв їх усіх поглядом. Кинув яблуко собі за пазуху й неквапом, перекидаючись з ноги на ногу, ступав до Сержа.
— Руки назад! Руки назад! — закричав Жора. Його кучма патлатилася, їжакуючи.
Звівшись, Віктор дурнувато посміхався. Повногубий, заслинений, по-мужичому ліньки підступав до Сержа — руки відвисали в кулаках.
— Чого ви? — мирно запитав Мартин, наближаючись неквапом. Зрозумів, що по-доброму не минеться, і, порівнявшись із Сержем, крикнув: — Кинь свою пукалку! — вибив самопала з його руки, а сам пустився з усіх ніг.
Жора зачепився за гілляку, запоров носом, але це додало йому ще більше охоти. Він наздогнав Мартина й ухопив його за полу довгого піджака.
Вони накинулися, насіли. Хлопець пригнув голову, наставивши плечі, й казав, хай б’ють, як хочуть ї по чому хочуть, тільки не по плечах, бо якби просив, щоб не били по обличчю, то якраз його і не вберіг би. Бокам дістанеться, натовчуть, але ж він зможе показатися Дінці й не перелякати її.
Бухкають двері, деренчать рами, дзвенить скло — облава. Обійшли, обступили і кричать:
— Відчиняй! — добуваються в хату.
Хитаються вмуровані одвірки, двигтять цегляні стіни — хата тремтить від основи й до комина, наче від землетрусу. Початок ночі, північ, а чи досвіток?
Ковані кроки, важка хода — тривожна, загрозлива тупнява багатьох ніг, які наважилися все розчавити і розтоптати.
Коваль ледве встигає відсмикнути засувку: на двері навалюються плечима, двері зіскакують із завісів і падають. Їх відкинуто геть, надвір.
— Руки вгору! Обличчям до стіни!
Холодний опівнічний протяг вривається у сіни. Пітьму розтинає блискливе світло ліхтарика.
— Ніхто ні з місця! Ані руш!
Роз’їжджаються двері в кузню, сінешні — хата розчиняється навстіж. За продувними протягами з осліплюючим різким світлом заболочений обцяцькований чобіт садить долівкою, брутально наступає на затишок, спокій і сон.
— Обличчям до стіни!
Оленці не дозволено зійти з тапчана. Стоїть на тапчані, піднявши вгору руки, впираючись об стіну лобом.
Матір поставлено до стіни коло плити.
— Чужі є? Де партизанів переховуєте?
Дулом автомата розбуркано й піднято Сергійка, який спав з Оленкою. Він став поряд з нею. Підняв угору рученята, приклав до стіни лоба. Мерзне у самій сорочечці.
Ліхтарик вихоплює дитячі подушки. Довга рука, червона в світлі ліхтарика й чорна, коли він гасне, нишпорить під ними.
Миготливе світло вривається під тапчан, під стіл, під ліжко. Забившись у куток, перелякано й страшно м’явкає кіт. Ліхтарик сліпить йому очі. Настовбурчився, нема куди втекти.