— Котик… — каже, плачучи, Сергійко.
Світло сліпне, і кіт, плигнувши, тікає з хаги. Він вдаряється об ноги поліцая, той заточується.
— Іч який бандитський домочадець! — регоче поліцай і наказує: — Ні звуку! — щоб Сергійко не плакав.
Трахкає мисник, скрипить шафа, розпанахується духовка — все перекидом і догори дном.
Оленчин лоб постукує об стіну: що буде? На горищі, за купами дощок — дядько з Вовчого яру. Що буде?
Крадькома, непомітно дівчина відхиляє від стіни голову, намагається глянути через плече. Із шафи летить жужмом на долівку манаття. Там нічого путнього. Попередні облави обібрали. Що залишилося ліпшого, те закопане на городі. Гестапівець пихтить, часто спльовує, сердиться, що не знаходить нічого підходящого. Він діє навпомацки, як злодій. Поліцай йому підсвічує.
— Обличчям до стіни! — попереджує дівчинку. — Ані руш!
Лоб її знову постукує об стіну. І мати, і батько з піднесеними руками, мабуть, думають те ж саме, що й вона: що буде?
І вже не вона постукує лобом об стіну, а сама стіна постукує їй у чоло. Та стіна так розходилася, що дівчина не може втримати її своїми руками. Оленка припадає до неї грудьми, а стіна гойдається.
Нехай гестапівець забирає батькові, материні, її сорочки й Сергійкові сороченята. Їй не шкода. Нехай напихає, що запопаде, собі за пазуху, нехай набиває, що упірве, собі в кишені. Головою, руками, грудьми вона втримує стіну, думаючи: лише б вони не здогадалися й не полізли на горище. Згадує про подарованого олівця. З обачності жодного разу не брала його до школи. Хімічний. Відрізує, розкришує на чорнило. Олівець на божничку. Хоча б його не витрусили. Під нею начеб зрушується, не може встояти на місці тапчан.
Стіна вигойдується. Хата погрожує навалитися.
І в цей час голосно скрикує мати:
— Що ж ти цупиш?
Оленці здається: сама хата скрикує несамовитим материнським голосом.
Мати відривається від стіни. Накидається на гестапівця, видирає в нього з-за пазухи шмаття. Блискає і гасне ліхтарик. Мати бореться з гестапівцем, топчучись на купі навикидуваного манаття.
— Боже-люди, дітей обдирають!
Поліцай відкидає матір од гестапівця. Гестапівець клацає автоматом. Знову спалахує ліхтарик. Оленка, а за нею і Сергійко зіскакують з тапчана. Чіпляються за матір і кричать:
— Ми не дамо маму! Не дамо!
У хаті вихорить. Побрязкує зброя. Заходить Видяш.
— Що за крик? — питає, поблискуючи ліхтариком. Обшук закінчено? Нічого підозрілого? — кидає, наче глузує. Кому-кому, а йому відомо, що облава — це не лише пошуки партизанів, підозрілих, а й години розбою, наживи — обдиралівки, якої світ не знав і не бачив. Він спрямовує світло ліхтарика на Оленку, на Сергійка, які почіплялися за материну спідницю, не гасить, вдаряє світлом матері в очі й перепитує: — Що ж ти, кумо Уляно, вишите сороченя тулиш до грудей? Нехай твій Полікарп не глемзає молотком, нехай стає у наші ряди, ніхто вас і пальцем не зачепить… Я не раз казав, — і починає ганити матір: — Шкода тобі, кумо Уляно, вишитої сорочечки німцеві? А йому, може, хочеться послати український подаруночок своїм у посилочці.
— Нехай їсть, собака! — скрикує мати, пожбуривши Сергійковим сороченям.
Видяш гасить ліхтарика. Гестапівець у пітьмі підхоплює пожбурену хлопчикову вишиванку. Вони йдуть у сіни.
Двері кругом розчинені. Видяш підіймається драбиною на горище. Скриплять щаблі.
Оленка, мати й Сергійко на хатньому порозі. Батько все ще стоїть обличчям до стіни.
Що ж буде?
Гестапівець на порозі в кузню. Темні постаті у сінях, на надвірному порозі.
Що ж буде?
Видяш піднявся, відкинув ляду й пустив смугу світла на горище.
— Е, куме, та в тебе черепиця просвічується. Підмазувати треба. — Піднявся ще на один щабель і сказав: — Тут хоч футбол гони!
Оленка обмерла. Не почула, коли гупнула ляда і коли Видяш зіскочив з драбини на долівку.
— Доночовуйте! — попрощався Видяш.
Втихала кована тупнява багатьох ніг — облава відходила. А коваль стояв у сінях з піднятими руками, начеб приріс до стіни. І стояли на хатньому порозі ковалиха з коваленятами. Мов позаклякали.
Наблукавшись, зляканий кіт м’яко підступив знадвору. Зупинився і світив у темні сіни зеленими очима.
— Котик, — вимовив Сергійко.
Оленка нишком пішла, взяла його на руки і віддала братикові, щоб грівся коло нього.
І знову стояли мовчки.-
Потім батько відчахнувся од стіни. Вийшов, і його довго не було. Вернувся, зачинив двері. У кузню не зачиняв. Пішли до хати.
— Зимно, — сказав батько. — Лягайте, — більше не сказав ні слова, мовби хтось стовбичив під вікнами й міг підслухати.
Не світили.
Сергійко ліг з котом. Олена накрила їх з головою, накрилася сама. Кіт замурликав. Сергійко скоро заснув. Оленка зробила — щілинку — мати й батько сиділи на ліжку, не лягаючи.
— Я отерп.
— Боже-люди, і не кажи.
І запало мовчання. Довге. Німе.
— Смерть, а ти, Улю, за вишиваночку?
— Допекло, Полікарпе!
І запало ще довше мовчання. Ще німотніше.
— Щастя, що засліпило.
— Засліпило? Знає, що миші трублять. У кузні теж покрутилися й виметнулися. Нічого тягти, нічого цупити.
— А може, все-таки кум?
— Кум.
Оленка з-під рядна:
— Сволота він. Сволота!
Мати:
— Твій хрещений, доню.
А батько:
— Ти чом не спиш? — лагідно. Підступив, підправив рядно і підрівняв свого шкуратяника, щоб не сповзав.
Вони одяглися. Вийшли. Про що розмовляли, вона не чула, шептали, щоб не розбудити ні Сергійка, ні кота: «Боженьку, боженьку, бережи дядька з Вовчого яру», — тихо-тихо.
Ще не бралося на досвіток, а Полікарп Висоцький рушив з дому. Зупинився на розі хати: десь на околиці Волоків крикливо співали півні. Облава перекинулася туди, подумав і, пригнувшись, розглянувшись, вийшов на вулицю. Швидше до Корнія Терентійовича.
Учитель Проскурник мешкає поблизу школи, в центрі. Коваль не пішов до привокзальної площі. Він звернув у провулок. Пробирався вузькими вуличками, глухими стежками, не минав закапелків і спустився до пожежної. Тут він постояв. У ровастій, поглибленій повінню вулиці було спокійно. Коло пожежної треба перетнути широку бруківку. Він зняв чоботи, майнув через бруківку і нахильці, тримаючи чоботи в руках, посунув під парканами.
На Крижі налягав осінній передранковий туман, густий і вологий. Було чути, як віддалік, на сусідньому схилові, шумить навпроти Перначівки гай: дерева старого парку начеб скидали із себе той туман, і він окутував хати. В тумані зачахкав поїзд.
Коваль не чекав, поки він переїде, горнучись до паркану, нахильці квапився рівненькою, зарослою споришем вуличкою.
Не пропустити б будиночок під чорною бляхою… Накидав оком на дахи, але вони всі в тумані. Він жодного разу не заходив до вчителя — не рівня, ніяково. Одначе, не міг помилитися: хто не знає, де живе Корній Терентійович? Нарешті невеликий білий будиночок — ось праворуч, лише варто зайти у хвіртку.
Хвіртка зачинена, і Полікарп зупинився перед нею. У вікнах темно. Темно і на заскленому ганку, який прироблено збоку і до якого ведуть п’ять-шість сходинок.
Він поважає вчителя. Це ж, вийшовши з дому, думав — зайде, мовляв, так і так, а перед хвірткою зупинився. Не тому, що вона зачинена. Через повагу, через шанобу. Вчитель зовсім не з того десятка, до якого належить він, Полікарп Висоцький. Вчитель — людина! Як йому сказати, що страшно облави! А вчителеві не страшно? Він звідав і арешти, і ув’язнення. За пілсудчиків йому не давали роботи. То випустять, то посадять. Полікарп пам’ятає своє парубкування. Пам’ятає, як реміснича молодь зібралася святкувати роковини Шевченка. Проскурник тоді казав слово: простий люд посилає своїх дітей у високий світ науки, освіти, щоб його діти йшли, набиралися розуму, а тоді боронили рідний народ. Він зарубав ці слова собі на носі, а Проскурника погнали до криміналу. Він з’явився не скоро. Може б, і не з’явився зовсім, якби не прийшли червоні. Місто їх чекало. Місто робило святкову браму. Він, Полікарп Висоцький, сковував рейки тієї брами, щоб була вища. Тоді вони й зійшлися з учителем. Учитель приніс червоного прапора, щоб він маяв над Крижами.