— Дінко, стільки зір — їх більше на небі, ніж людей на землі! — каже Мартин з порога. — Спокійно! Заводь, вовком вий — ніхто не почує.
— А я не хочу.
— І я не хочу!
Поставивши мідницю, витерши табурет, він садить на нього дівчинку. Застеляє їй рушником шию, наказавши, щоб міцно держала його собі на грудях. Ножиці в руках — цях!
— Перестань гойдати ногами чортів! І не ворушись. Ножиці — не вода, ще втну, пущу кров і сам злякаюся. Сиди рівно, то я рівно і підстрижу тебе. Напереді готово. Тепер ще коло вух. Коло вух найважче. Мушу квапитися: поки коси мокрі, бо коли висохнуть, розпухнявіють, не добереш, де підбирати, а де й не чіпай. Може, я і не втраплю, як твій батько. Він майстер-перукар. Садовив на високий стілець перед великим дзеркалом, чик-чик машинкою. Пригадую: закутав мене білим простирадлом, дивися, каже, на себе, а я вириваюся, реву. Держи його, Сильвестре, каже твій батько моєму батькові. Обпатлачуй, печи його швидше, Науме, відказує мій батько твоєму, втримуючи мене за плечі.
Дівчинка сміється.
— Тобі смішки!.. А я собі думаю: десь-то твій батько підстригає між боями солдатів. Пішли в атаку, а чи відбили атаку, перепочинок, і, ймовірно, твій батько підстригає мого, як ось я тебе. Що, не віриш? Не може бути? Ще й як може бути! Я так у це вірю, як у те, що ти сидиш на табуретці. Ні, я у це вірю ще більше. Твій і мій батько, наші батьки повернуться. Вони нас визволять. Ми дочекаємося. Але ти мовчи, нікому й ніколи про це не проговорись!
Дінка зітхає і серйознішає.
— Не зітхай, як стара, бо я того не люблю. Якщо не вірити у своїх батьків, то й жити не треба. Я б тобі ще не таке сказав, але ти мала… Ех, якби ти могла глянути в дзеркало. Коло одного вуха я вже впорався. Зараз і друге твоє вушко буде, як у віконечку.
Ножиці клацають. Він раз за разом віднімає їх і поцяхкує в повітрі, як справжній перукар.
— І чому в дівчат так швидко відростають коси? Невже правда, що в дівчат ростуть коси, а в хлопців розум? І чом ти, Дінко, не хлопець?
Вона схлипує і пускає кінці рушника.
— Недогода нашій дівці! — кидає Мартин. — Та ти поглянь: твої вушка у віконечках. Та щоб із такими космами, як у тебе, справитись, — сам твій батько чи й справився б. Давай я тебе обмету, — стріпує рушника, дмухає їй на щию. — Зіскакуй на землю й підмітай долівку!
Він підкладає в грубку дрівець. Дівчинка никає, визбируючи свої кіски.
— Неси в грубу. Я зараз і віником підмету; щоб ніде чорненька волосинка не завалялася. Все треба спалити. Зі сміттям. Дощенту. В тебе чорні коси, а в мене темно-русі. Якщо ми самі себе не збережемо, то хто за нас заступиться?!
Сміття й настрижене волосся, звиваючись, шкварчить на вогні. По хаті бігають лякливі спалахи.
— Ти думаєш собі, що я нічого не боюся, що мені нічого не страшно? Хай і не все сіре — вовк, але у страху очі великі. Я часто над цим сушу голову, і моя голова часто від цього розколюється. Батька мобілізували, він на війну, а нас зайняли фашисти. Як жити? Хіба не страшно? Твоя мама привела тебе, вже ні твоєї мами, ні моєї — ще страшніше. Чого ж нам іще боятися?
Він сидів на стільчику, дивлячись на вогонь.
— Тепер усім страшно… А вчитель, Корній Терентійович, оповідав так. Колись Наполеон, ставши імператором, рушив завойовувати світ. У нього був такий звичай: захопить місто і вимагає контрибуції, грошей. От захопив він місто та й обклав його: «Несіть мільйон!» Урядовців охопив жах: «Пане імператоре, такої сили грошей нема». — «Несіть!» Вони побідкалися, але принесли. А він: «Несіть ще мільйон!» Урядовці й збирачі грошей затрусилися з переляку, та що мають робити? Пішли обдирати місто. А Наполеон виїхав у кареті на прогулянку. Наглянув урядовців, збирачів і запитує, як справи. Ті зігнули голови й кажуть: «Половина мешканців міста втекли світ за очі, втікають й інші, кругом плач і ридання, хто через неймовірні податки повісився, а якась жінка з немовлям скочила в криницю й втопилася». А імператор мовби і не чує їх: «Несіть мільйон!» І вони принесли. Тоді він знову закричав: «Ще мільйон!» І знову виїхав у кареті. Перестрів урядовців, збирачів і запитує: «Де мій мільйон?» Ті мовчать. «Вам що, заціпило? Чи, може, народ не дає?» Ті й відповідають: «Пане імператоре, народ сміється». — «Припинити збір! Припинити негайно», — крикнув Наполеон.
Мартин розсміявся. Дівчинка усміхнулася й собі, але якось непевно.
— Нам теж, Дінко, тільки й залишається, що сміятися. А що ж нам з тобою ще лишається? Не такий чорт страшний, як його малюють! І фашисти не страшні. Навіть пупгестапівець. Ти знаєш, як він полетів з коня? Так полетів, що аж перекинувся. І за боки чухався, і вхопився за пістолета. Вони всі полетять, як гнилі груші. Треба тільки добре потрусити. Посиплються, ще й пощади проситимуть. Вони гнилі, і їхня сила гнила.
Тепер і вона сміялася.
Полум’я в грубці пригасло — пригас і їхній сміх. Мартин спохопився, подав дівчинці яблуко.
— Їж, мені Оленка дала, — але не оповідав, як ніс яблуко і як на нього напали, набили. Яблуко він сховав за пазуху, а потім воно кілька днів улежувалося.
Дінка крутила яблуко в руках, обнюхувала, не зважуючись вгризтися в нього зубами. А коли зважилася і коли яблуко затріщало, він попросив її:
— Про Корнія Терентійовича ти щоб і не заїкалася… Він — наш! — і замовчав.
Вона кусала яблуко.
Він хотів розповісти їй, кого у Вовчому яру вони знайшли, але передумав.
— Я б, може, сміявся, якби не боявся за тебе. Я не смію нікому про тебе сказати — ні Оленці, ні Лесеві, з якими дружу, ні навіть Корнію Терентійовичу. Нікому! Так ліпше. Але фашистів я не боюся. Піду завтра до школи, дійду до їхнього прапора і обплюю його. Ми завжди це робимо: Оленка, Лесь і я. Ми плюємо на цей прапор.
Дінка простягла яблуко, щоб і він вкусив.
— Хіба я маленький? — відказав їй і заходив по хаті. Став перед вікном. — Зорі над нами і правда у нас самих — так, Дінко, ми і житимемо.
Оленка йшла в шерензі — школярів виводили на площу. Пані Ельза то вихоплювалася наперед, то бігла назад: її сильний грудний голос верховодив:
— Рра-з! Рра-з!.. Раз-два!..
Перед бургомістратом на чорній базальтовій тумбі маячіла начеб колона в білому запиналі.
Перед нею вивищувався поміст і височіла трибуна. Грав поліцейський оркестр.
Оленці схотілося роздивитися поміст, вона не збочила з колони, лише повернула ліворуч голову, як пані Ельза шарпнула її за вухо:
— Куди прешся? Рівняйсь на потилицю!
Поки школярі йшли, вони ще тримали крок. Команда — зупинитися. Їх ставили півколом. Шеренги поламалися, ряди розпались.
Оленка, Лесь і Мартин опинилися поряд. Коло них стояв Корній Терентійович.
Там, попереду школярів, виструнилися навпроти помосту й трибуни поліцаї, шуцмани. На одному крилі купка цивільняків, на другому — Дерманка.
Вона поклала руку на плече Сержу Швидаку. Віктор і Жорж стояли напоготові з квітами.
До самісінького вокзалу площа була порожня. Налякані горобці верталися на засмічений брук.
Заскреготала пружина, начеб хтось розкручував немазане колесо: спеціально заведений з нагоди цієї оказії, бамкнув старий ратушний годинник і почав відбивати десяту.
— Починається, — шепнув Лесь.
Мартин зиркнув на Корнія Терентійовича, який стояв незворушний, на Оленку, яка рахувала удари годинника.
— Десять, — налічила вона, але пружини скреготали, немазане колесо продовжувало розкручуватись. — Одинадцять… Дванадцять! — здивовано сказала дівчина.
Лесь ледве чутно:
— Як чорти збираються…
Корній Терентійович покосився на нього, а Мартин смикнув його за полу піджака.
Пані Ельза з останніми двома ударами годинника аж підскакувала, її руки підплигували на Сержевому плечі: «Показилися? Подуріли?» — покручувала головою з високим начосом. Годинник відбивав одне, а його стрілки показували інше.
Звівшись на носки, уважно окинула школярів, чи хто не підсміюється?
З бургомістрату виступили і рушили: в парі ляндвірт і бургомістр, комендант гестапо, комендант поліції — довгий хвіст. Вони потяглися на поміст. Прилизані, випещені, самоповажні, бундючні.