— Шапки геть! — вигвинтився над площею лункий, трубний поклик.
Мартин зітхнув.
— Хоч-не-хоч, а скидай…
Оленка усміхнулася й підморгнула йому. Лесь позаздрив Мартиновому «хоч-не-хоч»… і навмисне барився скидати свого картуза.
Сиві вуса Корнія Терентійовича обвисли, брови сиво насупилися, Оленка час від часу зиркала на вчителя, намагаючись розгадати: «Що він думає?»
Поміст високий — всі, хто на ньому, перед стовпом — колоною в білому запиналі, начеб виставилися над площею, щоб їх було видно. Ляндвірт грубий, пузатий. Він такий самий, як і тоді, коли сидів у бричці, супроводжуючи обоз, і коли за ним бігла молодиця, ламаючи руки. Комір військового мундира на ньому розстебнутий. Як йому втримати три підгорля, що випинаються тугими складками? Бургомістр поряд з ним видається підтягнутим, навіть ставним. Залисинки й скроні посріблені. Він у сірому. Вказівним пальцем то торкнеться напомадженої щоки, то торкнеться свого із ямочкою підборіддя, начеб йому на обличчя сідають комарі, й затискує вузькі губи: так вдає із себе інтелігента.
І ляндвірта, який ледве встоює з натуги, і бургомістра, що пижиться, і коменданта поліції, що весь у ременях, — їх усіх переважає своєю буденністю й військовою виправкою Зігфрід Штернфельс.
Одна рука в рукавичці, друга гола — уважно зорить із-під свого козирка, як із-під дашка в’язничної будки, і сухий, кощавий, жиластий, начеб запитує всією своєю поставою: «А що буде, коли вас усіх візьму у свої руки?»
Корній Терентійович дивиться на поміст, бачить залиті салом, володаристі, запобігливі, строгі й нелюдськи жорстокі щілинки, очиці, більма — різні й однакові в своїй лютій ненаситності. И жодного ока! І як ті їхні щілинки, очиці, більма, такі вони бездушні й самі, хто на помості,— годованці окупації, її сторожі й достойники. Що вони скажуть? Про що від них можна почути?
Перед ними застигли чорними й сірими пристінками поліцаї, шуцмани — охорона. Далі понуро стояли люди, зігнані силоміць, під загрозою смерті. Вони дивилися в землю, кожного пік великий сором перед завтрашнім днем; що скажуть, коли їх запитають, навіщо приходили на цей поглум, на це своє осміяння, чому не втекли?
Ще далі стояли притихлі школярі — людські діти, яких зібрали й поставили тут, щоб заздалегідь прищепити їм покору, як невиліковну хворобу.
І коли там, десь попереду загугнявіли труби, а натовп зашемрав, Корній Терентійович проказав пошепки, ні на кого не дивлячись, начеб стояв не на площі, а в класі на уроці:
— Шабаш…
Іще:
— Хоч тут і не Лиса гора, — голосніше.
Оленка почула ці кілька слів і так пристрасно подивилася на вчителя, мовби він похвалив її.
З очей зникла осмута — в них, синіх, спалахнула якась незгасна ясність.
— А я що казав? — вставив Лесь.
Мартин ткнув його під ребро, щоб мовчав.
Дівчина не почула Леся й не помітила, як Мартин ткнув його під ребро: вона не чула промовців, у її скронях постукувало: «Шабаш… Хоч тут і не Лиса гора», — наповнюючи душу радістю й відвагою. Вона повільно повертала головою, ніби поправляла коси, а насправді спостерігала, чи хто не почув, не підслухав учителя?
Але все було, як і раніше: хтось промовляв, люди шемряли, а потім площа німувала.
І тоді вона подумала про дядька з Вовчого яру, якого прийняв учитель. Батько і мати боялись його переховувіати. А хіба вона сама не боялася в час облави? Корній Терентійович не злякався. Що дядько з Вовчого яру в нього, про це лише їй відомо. Стільки людей, поліцаїв, фашистів, а ніхто не знає про дядька з Вовчого яру. Ніхто й не здогадується. І вона була горда за свою таємницю, бо вірила: ще трохи, ще недовго — боже-люди, ударить грім, але хто тоді хреститися буде? — приказують мати.
А батько: коваль коня кує — жаба ногу підставляє…
Зігфрід Штернфельс, махнув перед носом бургомістра рукавичкою.
Бургомістр злякано подав знак поліцаєві.
Б-бран-ба-бу! — гукнув, барабан, тарілки і труби.
Сповзло біле запинало, і відкрився пам’ятник фюрерові. «Сам біснуватий, біснувате і його зображення», — подумав Корній Терентійович.
Мартин ішов, думаючи: перше доводилося плювати лише на прапор, а віднині треба буде хоч раз плюнути й на фюрера: завдали роботи. Лесь намагався втрапляти в ногу і махав руками. Оленка човгала по бруку дерев’яниками.
А люди похмуро стояли.
Виволікши з подвір’я теліжку, вона постояла, міряючи порожню вулицю очима, й рушила до провулка. Завернула до нього, збочивши візка, а сама вийшла на ріжок. Чекала. Батько розстарався через лісника, якому зробив сокири й підкував сани, трохи дров; коней нема, тягали їх візком-теліжкою. Знадобилася. Таке життя, що без неї, як без рук. А дровами батько поділився з Проскуряком. Вона здогадувалася, чому поділився: в нього дядько з Вовчого яру. Мабуть, батькові ніяково, думала передумуючи, що спровадив того дядька, накинувши його вчителеві? Їй і самій було якось мулько перед Корнієм Терентійовичем, і, зустрічаючись з ним, дівчина кожного разу мовби чула батькову й материну потаємну розмову, мовляв, у нас небезпечно, у нас, сам бог бачить, малі діти, страшно; але хіба це виправдання?..
З долу, з міста ніхто не появлявся. Неділя. Рано. До війни такого дня вирували ярмарчани, а тепер безлюдно. І, очікуючи на Леся і Мартина, дівчина про що тільки передумувала. Добре, що бабине літо тримається, що не дощить. Та й те добре, що дрова на краю лісу, а не в глибині. Добре, що їх не треба везти через міст, який охороняється, а поза Волоками, через спущений ставок, греблею… Безхмарна блакить і ранкове холодне повітря наповнювали її чекання сподіваним сонцем, яке зійде і засвітить.
Хто прийде перший — Мартин чи Лесь? Хто з них двох? Кого їй хочеться побачити першим?
І, стоячи на розі провулка й вулиці, тут, на передміському роздоріжжі, вона згадала, як переймалася на своєму городі, прийме чи ні батько дядька з Вовчого яру, і як, потерпаючи, коли ж відмовить, найбільше побоювалася не вчителя, не Мартина, а чомусь Леся. Чому саме Леся? Як тоді, так і зараз вона не могла цього собі пояснити. Та і зараз пам’ятала, що побоювалася Леся, як би він на неї поглянув, що б сказав? А як би дивилися інші, що б казали, здавалося, не мало значення.
Мартин до них приходив. У середу чи в четвер? Якось на тижні. Він приходив до кузні. Але хіба тому, що він у них був, — вона у своїй думці: хто прийде перший — Мартин чи Лесь — поставила на перше місце Мартина?
«Ні», — подумала Оленка. Зачервонілася, зарум’яніла, мовби її залило ранкове сонце, раптом збагнувши: вона поставила Мартина в своїх думках першим навмисно, щоб ніхто не підстеріг її навіть у думках, що їй хочеться побачити першим Леся.
Дівчина злякалася: невже, домовляючись з хлопцями, сподівалася, щоб Лесь надійшов перший? Хіба плекала на це надію?..
Стоячи і не маючи сили відвернутися від вулиці — розруйнованого бруку, роси на камінні, не криючись більше від самої себе, нишком загадувала: прийде чи не прийде? Її губи розповніли, але були сухі. Якщо справдиться, що загадала, тоді все буде добре.
Вона хотіла, щоб справдилося. Ніщо інше не мало ніякої ваги, аніякогісінького значення. Ні ті дрова, заради яких вона на розі. Ні той лихий час, через який вона боса. Ні те сонце, що не сходить. Ніщо, крім її загадування.
Вулиця, кривуляючи, підіймалася з долу. Оленка бачила лише один проліт — до криниці: там вулиця круто завертала коліном.
Обіч тополі, в них стоять телеграфні стовпи. З узвозів посхилялися кущасті вишні. Вишневе листя вже пожовкло, хоч і не падає.
А тополине ще зелене. І жовте, і зелене листя в пилюзі: зарошене, й видно, як роса скапує брудними крапельками. Тихо. Гудуть проводи.
Оленці важко стояти, але не зважується хитнутися. Слухає дроти. В білій хустині. Руки то зав’язують, то розв’язують її на грудях.
Спочатку вона побачила його голову. Руки так і відпали від хустини. І хустина звійнулася з її кіс.
Тримала хустину за кінчик, сама подалася вперед і злякалася: що ж це з нею?