Лесь підняв і опустив руку, усміхнувсь — привітався звіддалік, ступив до криниці, заглянув у коване на цямрині відро. Їй теж захотілося води, але вона пересилила себе, почала зав’язуватись. У відрі води, певно, не було. Він махнув рукою на криницю, не схотів крутити і йшов до неї: стрункий, гарячий. Без кашкета. Вона дивилася на нього. Їй начеб і хотілося, щоб він був без кашкета. Босий, як і вона. І в светрі, як і вона. А чуб у нього хвилястий, начеб викладений. Той його чуб раптом заблищав, запромінився. Зійшло сонце. Воно освітило не лише Леся, а і її, тополі й вишні. Сонце заливає вулицю, а дівчина все дивиться на хлоп’ячий чуб і думає: справдилося, як задумала, тепер ніщо не страшне. Їй здається, що вона легка і що має таку силу — захоче і полетить, як птах. Їй хочеться запрягтися у візок-теліжку й гнати наввипередки. Стоїть, очікує. І дуже побоюється, щоб він не здогадався, як його чекала. Вона йому, нікому про це нізащо й ніколи не скаже.
Хлопець наблизився, запитав:
— А Мартин? — зминув її й умощується у візок-теліжку. Голоблі змахують угору, він задер ноги.
І вони вдвох розсміялися. Голосно, заливисто.
— Мартин? — перепитала Оленка і весела, дві ямочки на її обличчі все усміхаються, оповідає: — Я тобі не казала. Він був у нас на тижні. Приходив до кузні. Приніс у казані кам’яного вугілля. Завалялося в них десь у сарайчику, давнє, довоєнне. І залізяччя приніс. Тато розпитують, як живе? А він: моя хата вітром загороджена, тому мусим засувати. Мама підпирали двері ізсередини городником, я підпираю, але хіба то замки? Я вам, дядьку Полікарпе, подмухаю, а ви зробіть і засув, і прогоничі. У мене все виміряне. Послухайте мене, дядьку Полікарпе, може, колись я вам теж у пригоді стану. Якщо треба до міхів, перекажіть Оленкою, прибіжу, хоч і часу в мене аніскільки! — і показав на пучку. Що ж ти чешеш, хлопче, дивуються тато. А він: і не розпитуйте, дядьку Полікарпе, бо я все одно не скажу. Довго кували. Мартин і за себе, і за мене постояв коло міхів, а коли пішов, тато хвалили його: славний росте парубчак у Сильвестра й Нюри. І як він сам дає собі раду?
— Та коли б я був сам! — спалахує Лесь.
— То що? — зводить Оленка на нього свої сполохані очі.
Лесь запнувся — він не знає, що б чинив, коли б залишився сам, і каже:
— Я б давно пішов у партизани!
Оленка не встигає на те йому щось відповісти — із заростей вишняка, струшуючи пожовкле листя, зіскакує, начеб їм на голови, Мартин.
— Поїхали, хлопці й дівчата.
Лесь каже, щоб його провезли, й повільно закидає ноги в скриньку візка-теліжки.
— Ще не ляндвірт, — відказує Мартин, береться за голобельки, рвучко сіпає, і Лесь падає на землю.
Через Волоки, околицею передмістя торохкотять, поскакуючи, колеса. Кожного манить впрягтися в голобельки. Лесь змінює Мартина. Хлопці впрягатися Оленці не дозволяють.
«Дівчина бігцем наздоганяє візок-теліжку, мовби поганяючи ними.
Поминули останні хати і вигоном — навпростець, бо ж порожнем, спустилися до колишнього ставу. Не зупинялися, поки — де греблею, де під нею — перейшли брід коло спаленого млина й домчали до узлісся.
Дрова лежали стосами край просіки. Оленка показала на свій стос: осичина й осичина — м’яка порода. Була й березина, але її вже забрали: кузня без вугілля, що рот без зубів.
Наклавши замашних кругляків і ув’язавши їх, швидко рушили назад, кваплячись зробити ще одну ходку.
Вчителеве подвір’я без воріт. Зупинилися за хвірткою. Лесь завдав собі круглячка на плече, поніс, скинув перед сходами. Корній Терентійович почув, вийшов. Зніяковів, що школярі привезли дрова, а заразом і зрадів.
— Так рано? — підвів свою білу голову.
Оленка і Мартин теж зніяковіли. Їм здавалося, що від білої вчителевої голови білий день стає ще біліший. А Лесь не нітився, розмахував руками — зараз ще привезуть, якби пилку, якби сокиру, вони нині й порізали б і накололи б.
Корній Терентійович не присаджував його запалу, попросив, щоб підняв кинутого круглячка: місце для дров у повітці.
Щоб не видати себе, Оленка ні разу не глянула на вчителеві вікна: десь там, у хаті, знайшов притулок дядько з Вовчого яру, — і старалася мовчати. Мартин відіпхнув її, не давши братися за осичину. Вчитель теж збирався з ними до лісу, але тільки-но він зійшов на ганок, мабуть, хотів зачинити двері, як Лесь скомандував, щоб швидше поганяли.
За третьою ходкою Проскурник рушив з ними. Тяглися повільніше, ніж самі, не гуркотіли вигоном, хоч і порожнім, а прямували грунтівкою. Висушене ставище заросло високими бур’янами. Гуркотіли попровалюваною греблею, вчитель зупинився. Сперся об палицю, махнув капелюхом на ліс:
— Ану, скажіть, що ви бачите?
— Ліс! — вихопився перший Лесь.
Корній Терентійович сердито буркнув:
— Ліс… — і запитав: — Який ліс?
Вони стояли перед ним — осіннім, багряним.
Корній Терентійович запитував їх кожного по черзі, докоряючи, що вони йдуть тут втретє, невже ліс їх не вражає?
— Він, як свято, — заїкнулася Оленка.
— Правда, — сказав учитель.
— Свято, але сумне, — сказав Мартин.
— Ще більша правда, — підтвердив учитель. — Осінній ліс, як свято, сумна його прощальна краса, але відірвати від неї очей не хочеться. Восени і горобець багатий.
Рушили. Узлісся палахкотіло кленами, червленими дубами, високо зеленіли сосни, а коло спаленого млина посхилялися плакучі верби.
— Начеб нема війни, нема окупації…— Корній Терентійович знову спинився, — Природа не підвладна людській волі.
І вони всі поспинялися.
У густих заростях хлюпала Крижечанка.
У небі загуло — повільно і низько сунув хрестатий незугарний літачище. Подейкують, що такими транспортують поранених.
— Дивіться: суне нашим небом, а від нього падає і волочиться хрест по нашій землі! — крикнув Лесь.
Оленка мельком глянула на нього, і він здався їй ще гарнішим, ніж завжди, а тоді повела оком за тінню-хрестом, який потягся ставищем, мочарами…
Вчитель ніс капелюха в руці, біла голова вихрилася. Він думав, що ті два хлопці і дівчина, тринадцятилітні підлітки, надто дорослі. Вороги принесли на їхню землю чужину. Вся краса тепер для них у тому, як тієї чужини позбутися, — ось про що їм хотілося б від нього почути!
Він сказав:
— І під павучим фашистським хрестом наша земля найкраща. В цілому світі такої нема. Вороги не просто зазіхнули на неї, вони обкрадають наші осені, наші весни, наші літа — нашу мову й історію.
— Як я їх ненавиджу! — рубонув Лесь рукою.
На що Корній Терентійович відповів:
— Самою ненавистю ворогів побити не можна, як не можна їх подужати невіглаством, неуцтвом, та ще таких, як фашистів. Схрещується не лише сила і зброя, схрещуються розуми й душі.
Добравшись на узлісся, почали вантажитися. Ліс і не шелестів. Стояв задуманий, наче втомлений. Пожовк. Журився.
Корній Терентійович показав молодого дубка. Високий, він розхитнув соснові крони й, пожовкнувши, почервонівши, стояв осяяний сонцем.
— Росте і ні в кого не питається права. Правда?
Веде поєдинок, і його не покидає мужність, — і він говорив, що мужність виборюється в поєдинку. На поєдинок встала вся земля: або пан, або пропав. Поєдинок йде не тільки на фронті, в партизанських рейдах і наскоках. Він іде в кожному серці — на мужність і за честь проти зрадництва й падлюцтва.
Ліс мовчав.
А коли вони зробили третю ходку, вчитель почастував їх хлібом з повидлом. Мартин переламав свою скибочку, стуливши її докупи і, ковтаючи слинку, сказав, що з’їсть дома: думав про Дінку.
Списувати задачі Мартин не давав, хоч Віктор зі спільниками його побили. Щоб вони відв’язалися зовсім, він приходив до школи, вирішував будь-що — крейда, пишучи, аж кришилася. Десь-то сам чортяка йому за брата — заздрили не лише нездари, навіть і Лесь.
Школярі писали на старих книгах і газетах. Використовували паперові мішки й залежалі квитанції. Замість чорнила — синька. Володіти огризком олівця та ще хімічного — щастя. Найчастіше виручала грифельна дошка. Мартин до школи її не брав, щоб часом не розбилася. Щоб допекти, Серж тицьнув Мартинові під ніс саморобного зошита, якого сам розлініював, — он яке багатство, хочеш за задачі? Хлопець відповів, що воліє обходитися долонею.