Замиготіли, втікаючи, червоні вогники останньої платформи: один мішок був майже набитий.
Стежкою зачовгав батько, притискаючи вугілля до грудей.
— Натягала, — сказав, не вірячи, що вона так швидко вправляється.
Оленка покинула свого мішка й побігла за батьковим. Знайшла, наставила і занишпорила стежкою.
— Дери, доню, лико, поки дереться.
Підмітали руками стежку. Їй мішків не зрушити — кинулася по візка. Вкладуть і — прощай, залізнице!
У них у руках горіло: швидко підібрали вугілля, батько звалив мішки на візок, — тепер ще швидше, миттю звідси, щоб і сліду не було.
— Хвище дощ, усе змиє,— задоволено мовив батько, і, мовби передихнувши після своїх слів: — Зав’яжися, доню, ти вся розхристалася, — зарипів вишмуляним шкуратяником, збираючись запрягатись в голоблі.
Вона стягнула кінці хустини — буде підпихати теліжку. Протягла руки. Візок зрушує, чавкнувши в болоті. І враз — як постріл:
— Стій!
Оленка німіє, згорбившись, з простертими руками. Теліжка начеб утікає від неї, ще чавкає болото.
— Стріляти, чи як?
— Не стріляй, — відказує батько, спиняючись.
— Попався, куме?
— А ти вислідкував?
— Це вже моє діло, — мовби бриє Видяш. Зіскакує з насипу, видно, лежав з того боку. — 3 тобою й учениця, яка гидує зі мною вітатися, зустрівшись. Добрий вечір, Ковалівно.
Вони з батьком мовчать.
— Перекуримо, куме.
— Я не курю.
— Таке діло, що й перекурити не завадило б… Або йдеш, куме, в поліцію, або під суд і кулю в лоб… То як?
Оленка не в силі розігнутися: дме холодний вітер, в обличчя б’є колюча хвища.
Мартин встромляв у валянище голку, підпихаючи її нігтем і примовляючи:
— Прийшла біда до шевця позичати ремінця, а швець її ремінцем! — ляскав себе долонею по коліну. — Сиди, бідо, під стільцем.
Дінка метляла голими ногами і заливалася.
Висмикнувши голку, наслинивши її, щоб легше входила у валянище, він провадив про біду, яка прийшла позичати ремінця:
— А швець її халявою! — і знову ляскав себе долонею по коліну. — Сиди, бідо, під лавою!
Дівчинка заливалася ще дужче. Але й веселячи її, Мартин наслухав, що діється надворі й не спускав очей з вікна.
На долівці лежала коза. Вона була стара й увесь час подрімувала. Її часто лякав вітер: коза підкидала рогатою головою, розплющувала очі — мабуть, сумувала за цапком, якого забрала облава.
Управляючись з голкою, веселячи Дінку, пантруючи за вікном, хлопець сердився на козу, яка боялася вітру й дурно відривала його від роботи. Тупав на неї, як швець на біду. Стара коза знесилено опускала голову. Вона не встигла прижмурити своїх червонястих очей — зворухнулася, нашорошилася, скинулася, встаючи; хтось нишком підкрадався до їхніх дверей.
— Киш на сідало! — шепнув Мартин Дінці, але вона сама знала, що їй робити: блиснула рожевими п’ятами, рачкуючи під припічок.
За двері легко торгали. Він заставив припічок затулою, спрямувався у сіни, і коза затупотіла за ним, мовби привчена зчиняти шум і гам.
Спали засуви — тітка Люба. В пухнастій хустині, в чоботях-витяжках. Порожні корзини зв’язані докупи.
Він став на порозі. Коза коло нього.
— Не впізнав? У хату не впускаєш? — дорікнула вона, кривлячись, як середа на п’ятницю. І заспівала: — От маю племінничка. А ще свояки.
Хлопець давав їй волю: виспівається, сама скаже, чому заявилася.
— Ось почекай — переінакшиться: повернеться твоя мати, прийде твій батько, я тоді й поскаржуся на тебе, який ти добренький. Ти геть забув, як я не раз перед ними за тебе вступалася. Нехай це і здавніло, але хто добре забуває, того бог карає.
Він не стримався:
— Люди теж…
— Ото ж і воно! — підспівала йому тітка. — Коли я зле приймала? Хіба не садовила за стіл? Хіба не частувала? Не моя вина, що ти прошений і відмовився.
Мартин і зараз відказав їй те саме, що й тоді:
— Нехай вам, тітонько, більше буде: я не об’їдайло.
Їй і невтямки — недогадлива, що він глузував і глузує над нею: своє на думці.
— Ти чемний, племінничку, — хвалить його. — І роботящий. Городину, бачу, зібрав. Зима їсти любить. А курей не бачу. В Нюри, в твоєї матері, трійко зозульок сокотало. От я й подумала: Мартин їх не утеплить, перейду і заберу зозульок собі, перезимують…
— Десь-то ті зозульки цокотіли вам, тітонько, у сні, якщо ви не побоялися й зважилися прийти.
— Ти здогадливий… Де ж вони, голубчику?
— Запізнилися, тітонько. Облава скрутила їм голови. Кури кричали, били крильми, — так, видно, й поривалися до вас.
— От бачиш, а я б їх сховала. Напевно! — рішуче ствердила вона. — А де ж цапок, що коза одна?
— І тут ви, тіточко, запізнилися: цапка теж облава зцапала, не залишивши ні ріжок, ні ніжок. Козу я випросив: на м’ясо вона нездала, стара. Думаю, що і вам вона ні до чого, — він почухав козу між рогами, і тварина притулилася головою до його ноги.
— Чом це ні до чого? — заперечила тітка. — Навіть дуже до чого! Хай коза й не корова, але я ліпше доглянула б її, ніж ти, шибенику. Я б їй і лушпиннячка, і помийок. Та ти поглянь на себе — сама шкіра і кості, хоча б сам себе доглянув, а то ще козу обходити.
— Правду кажете, тітонько. І не дивлячись на себе, я знаю, що сама шкіра й кості, бо за такої страви — лежиш вздовж лави. Ні пфенінга у мене за душею, а хто його має, якби потис, — кров із нього потекла б, — давав їй на розум, щоб не збирала грошей, торгуючи.
— В кого тепер ті гроші? Дурний, хто їх збиває. Тепер — міньки. Я таки повертаюся з базарчику. Обміняла шило на мило. А коза — капітал. До своїх двох та ще б третю. Не лише молочко, — блиснула очима, призналася: — Я своїх підстригаю потроху, — і зверталася до кози: — Ходи-ходи, біленька, до мене: я тобі й сінця, і теплої водички.
Наставивши руку, вмовляючи козу, тітка водночас запитувала, чи хлопець підготувався до зими з паливом. Кивала головою на сусіднє подвір’я, наставляючи:
— Що запопадеш, рубай і пали! Двері, дошки, віконниці — нічого не жалій. Через Марію Нюрі, моїй сестрі, а твоїй матері, непереливки, так ти свого не попускай.
— Хитро, мудро, не великим коштом, правда, тітко Любо?
— А ти як думав? До дроту, а не то що до Марії, було, не ступай, а то оббрехали, що ви її паскудне дитинча наважилися сховати. Тепер радуйся: при живих батьках — сирота. Думаєш, мені не жаль тебе? Душа болить, і серце розривається, — і кликала козу: — Ходи-ходи, біленька, в мене ти не пропадеш…
— Ви б узяли її?
— Узяла б, ще й красно подякувала б.
Хлопець задумався.
— Не можу я вам поки що її віддати.
— А то ж чому? Чому ти кажеш поки що? Я не горда, почекаю. Коли ж мені прийти, Мартине?
— Бачите, в моєї кози всього дві дійки, — вів він, узявши козу за ріг.
— Ну то й що? — не терпілось їй.
— Коли в неї виросте ще дві, тоді ви й приходьте.
Вона хвильку стояла, вибалушившись.
— То ти такий, племінничку? — завищала, перекинула зв’язані корзини на плечі й на груди. — Будеш і після смерті горіти в геєні вічній… Та щоб я сюди ще раз прийшла?
Він хотів відповісти, що провідає її, як у його кози ще дві дійки відростуть, але передумав. Зачинив двері, засунувся.