Маркіян ударив чижиком по палиці. Вона тільки хитнулася: Йосип міцно держав її в зубах.
— Два! — рахував Микола.
Палка знову хитнулася.
Маркіян сердився.
— Три!
І на цей раз Йосип втримав палицю. Коли вийняв її з рота, побачив на кінці сліди зубів.
— Лови! — крикнув він Маркіяну.
Поклав чижика на камінчик, ударив палицею. Чижик підскочив. На льоту, в повітрі, Йосип підбив його, і він аж засвистів.
Маркіян не докинув до кола. Знов просвистів чижик. І знов Маркіян не попав у ціль.
— Ти що, не обідав? — сердився на нього Микола.
Третім разом Йосип подвійно підбив чижика, але зате він упав близько від кола.
— Чотири е! — сплюнув Йосип і поклав палицю.
Але і на цей раз Маркіян промахнувся.
Вчетверте Маркіян не промахнувся, але він дав заробити Йосипові аж сім очок.
Проте виграв Микола.
Сонце спустилося нижче. Хлопці не помітили, як вівці розбрелися. Завертати отару довелося Маркіянові, бо він програв.
Вигін займав майже всю лисину Городиська, якщо не вважати схил з лівого боку. Там весною Маркіянів батько посіяв люпин. Зараз його вибрали, і він лежав у малих полукіпках. Корови не їли люпин, але вівці охоче ласували стручками. Треба було пильно стежити, щоб туди не скочила якась з них.
Микола дістав сопілку і став грати, закриваючи пальцями вічка. Маркіян, завернувши отару, сів перед Миколою, витягнув медяника, але не їв — розглядав.
Йосипові і Миколі засвербіло в носі: так смачно пах медяник.
— Хто заверне п’ять раз, дам тому кусок, — пообіцяв Маркіян.
Хлопці мовчали.
— Ну, половинку!
Микола уже хотів погодитися, але Йосип підморгнув:
— Що там медяник! Дай краще на барані проїхатися.
— Батько битиме.
— Хіба він бачитиме?
Миколі також схотілося проїхатись.
— Ну, дай! — просив він.
— А ви не скажете вдома? Забожіться ось так.
Маркіян склав навхрест два пальці і поцілував.
Це саме зробили і хлопці. Маркіян заховав медяник у торбину. Прикликали барана. Йосип дав йому шматочок хліба. Він з’їв і почав тупотіти ногою: просив ще.
— Хто перший? — запитав Микола.
Сів Йосип і схопив барана за роги. Микола вдарив барана палицею, і той поскакав до отари. Йосип злетів додолу і покотився м’ячиком. Встав, обтрусився і не міг нахвалитися, що на барані куди краще їхати, ніж на коні.
Почали знову кликати барана. Тепер прокатався на ньому Микола.
А під вечір розклали багаття. Для цього Микола з Йосипом ходили через міст за річку. Принесли картоплиння і шість картоплин. Картоплиння спалахнуло, як папір, але картопля була сирою. Хлопці загорнули жар землею. Картопля поспіла враз, їли без солі, та вона була смачнішою за найкращі ласощі.
— А тепер поділимо медяник, — звернувся Йосип до Маркіяна.
— А дзуськи не хочеш?
— Ти не дуже.
— Ти сам не дуже. Скажу батюшці, постоїш на колінах.
— Хто, я постою?
— А що, може, скажеш, я?
— Давай медяник. Нам з Йосипом порівну, тобі найбільше, — переконував упертого Маркіяна Микола.
— Тобі дам, а Йосипові ні! — вирішив Маркіян.
Відломив шматок медяника і простягнув Миколі. Сам же відійшов і сів збоку.
— От жадюга! Почекай! — пообіцяв Йосип. — Буде в мене коли-небудь щось ласе, дулю я тобі дам.»
— Та ну його. Я дам тобі покуштувати, — сказав Микола. — Бери, не відмовляйся, солодкий.
А Маркіян, щоб досадити Йосипові, кричав:
— Миколай! Миколай! Батюшка нині поставив Йосипа на коліна. В школі його прозвали знаєш як? Йосип з гроша здачі!
Став Йосип школярем — однієї пари робочих рук не стало в сім’ї Таранчуків. Мати старалася замінити сина як могла.
Минуло всього два тижні, а Йосип помітно змінився. То був веселий, ранком, мов соловейко, співав, а тепер посерйознішав, ніби підріс. Батько не питав сина як він учиться, і від цього Йосипові часто ставало прикро. Хоч він знав, що батько заклопотаний тим, що Бородай все ще тягнув з обіцяною орендою. Увечері батько сідав на покуті або коло печі і, не проронивши й слова, щось довго думав. Від куріння по хаті снувався дим, хоч сокиру вішай. Мовчав батько — всі мовчали.
Та настав-таки довгожданий день — Бородай відпустив поле в оренду.
Веселий то вечір був у Таранчуків. Батько звелів засвітити каганця. Посадив Іванка на коліна і звернувся до Йосипа:
— Ану розкажи, чого там тебе навчили?
Йосип дістав торбину. Вийняв зошита і букваря, поклав перед батьком і сперся руками на стіл.
Батько обережно перегорнув сторінку зошита. Вона вся була списана паличками.
— Тьху! Невже ото таке вчать? А я думав, ти букви вже пишеш.
Іванко нахилився над зошитом.
— Йосипе, Йосипе, то тин намальований? А де ворота?
— Тату, не давайте Іванкові пальцем водити. Замастить.
Батько пересадив Іванка на друге коліно.
— Тобі ще рано. Можеш тільки дивитися, але не чіпай, — сказав повчально.
Мати стояла коло печі. Їй також хотілося поглянути, що там у зошиті.
— І друга сторінка палички? — питав батько.
— Тату, то одиниця, — поправив Йосип.
— Що за одиниця?
— Цифра така.
— Один, значить. А це нуль?
— Ні, це коло.
— І нуль же такий.
— Нас ще цьому не вчили. Завтра, сказала вчителька, букву «а» писатимемо.
Батько взяв у руки букваря. На першій сторінці намальований був ангел з крилами і з трубою.
— Що за буква? — вказав батько пальцем.
— «А».
— Молодець.
— А це?
— «Бе». Тут легко знати. Бачте, на півсторінки намальовано око. Від нього проміння. Це бог. Перша буква — бе.
— Абе! Абе! — підскакував на колінах Іванко.
Зварилася вечеря. Мати насипала в миску гречаного крупничку з молоком. Батько і сини вечеряли за столом, а мати примостилась на стільці коло припічка. Вона ніколи не сідала разом з усіма. Поставивши собі на коліна горщик, мати їла, ніби пташка, коли її ніхто не лякає. Тепер вона дивилася на чоловіка і на дітей, радіючи, що вони задоволені. Батько ніколи не питав матері, що вона їла і чи не голодна часом, а вона про нього і про дітей клопоталася завжди.
Ложки стукотіли об дно миски. Мати встала і вискребла все, що було в горщику.
— От і повечеряли, — підвівся батько. — Ти, Йосипе, завтра в школу не підеш. Поїдемо за Терник.
— І я, і я, — танцював Іванко.
— Поїдете втрьох, — сказала мати. — Завтра я коноплі тіпатиму в Бородая. В мене не буде часу за Іванком приглянути. Тількі вам, діти, треба виспатися добре.
Виїхали вдосвіта. Сонного Іванка закутали в кожух і поклали на возі. Йосип сидів поруч з батьком. Коні і віз — Бородаєві.
Степ ще дрімав у передранковій імлі.
Холод пощипував Йосипа за босі ноги і пробігав по спині.
Однак хлопець у цьому не признавався. Батько також босий.
На вибоях на возі підскакували плуг і борони. Звернули з дороги на житнисько.
— Приїхали! — батько зіскочив з воза.
Йосип відчепив посторонки, зняв нашийники. Батько налагодив плуга. Запрягли коней.
— Орати будемо в складок, — вирішив батько. — Бери гнідого за вуздечку і виводь на дорогу. Вйо! Дивись, Йосипе, стара борозна — середина поля. Щоб борозенний ішов рівно по ній.
Стерня, хоч висока, колола ноги. Йосип шкодував, що він ще малий і не може держати плуга, як батько, за чепіги.
— Стовпець! — гукнув Йосип.
— Так скоро? От чорт! Завертай!
Держачи коня за вуздечку, Йосип дивиться на щойно проведену борозну. Вона пролягла чорною крайкою і обірвалася, не встигши оперезати широке житнисько. Скиба навалювалася на скибу. Дійшли до дороги.
— Тепер можеш відпочити. Кінчу орати — сіяти будемо, — батько цьвохнув батогом, і коні рушили.
Йосип виліз на віз. Іванко ще спав, відкривши рота. Йосип знайшов обмолочений колосок і хотів провести ним під носом брата, але передумав. Хай спить. Почав роздивлятися навколо.