На лаві робота — чобці для Дінки, які ліпить із халявок старих валянок.
Та Дінка хитра: коза не мекає, Мартин не галасує — небезпека минула, можна вилазити з-під припічка. Появляється її чорна голова.
— Мартине… — просить.
— Що?
— Розкажи… Про біду…
І він каже серйозно й думно:
— Будем, Дінко, перти біду перед собою, щоб вона нас не перла, — беручись за голку.
— А яка та біда? Чому я її не бачу?
— Яка-яка, чому-перечому? — мучиться Мартин з голкою. — То й добре, що не бачиш. Це така бабище — голова, як церковна баня, ноги, як кам’яні бики — всядеться на шию, спробуй її пхати! Оце, думаєш, хто до нас стукався?
Дівчинка затулюється долонями: страшно.
— Ну й баба! — проказує. Вона понад усе любить слухати Мартина.
Він шиє їй чобці, оповідаючи: біда всю дорогу прагне, як би вгніздитися їм на карки, тому вона, так і знай, перекидається, як вовкулака у вовка — в облаву, навіть у рідню. Заспокоював, що облави не страшно: дядько Полікарп зробив підходящі засуви. Поки гатять у двері, добуваючись до хати: він її в комин. Раніше думав утікати в вікно, але під вікнами стоять, та й холодно. В комині безпечніше, ніж надворі й ніж під припічком. Дінка згоджувалася, що в комині безпечно, тільки їй чомусь чхати хочеться. Він переставав сіпати голку й сварився пальцем: спробуй чихнути — буде те, що з курями і цапком. Дивись, а не пчихай! Корній Терентійович як каже: хочеш жити — супра!
Дівчинка кумедно зводить до стелі очі: хоче жити. Мартин признається їй, що він інколи теж боїться, не раз його бере такий страх, що душа втікає у п’яти. І Лесь боїться. І Оленка, яка приходить до нього. Тут він замовкає: Оленка призналася, що дядько з Вовчого яру вже не в них, а в учителя. Її батьки теж потерпали. Він їх не осуджує, як не осуджує і Леся, котрий ладен ходити на задніх перед бургомістренком, перед комендантенком… Єдина людина, яка не боїться, — вчитель.
Він перестає шити і промовляє:
— Наш учитель каже: людина без волі — кінь на припоні,— й, застерігши, щоб вона нікому про це не обмовилася, оповідає їй все, що знає про Корнія Терентійовича. Хто йому подарував «Кобзаря», якого вони читають? Він.
Дівчинка виймає з рота пальця, морщить лоба, силкуючись пригадати слово в слово: «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами…» — й запитує очима — так? Мартин ствердно хитає головою — Дінка рада.
Він приміряє їй на ногу своє шиття. Виходять не то капці, не то калоші. Зате вона не мерзнутиме. А що сирову нитку дуже знати, то де ж йому взяти смоли?
Його батько швець, але мати зібрала всю шевську справу в скриньку й закопала: шила, молотки, обценьки, копила, правила… Повернеться, відкопають. Батько знов шитиме чоботи. Дядько Полікарп наробить підків. О, вони всі Крижі озують. А повернеться її батько, попідстригає, поголить — усі крижуки будуть отак ходити! — Мартин задирає голову, показує плечима, як вони ходитимуть, і потупує ногами. І їй справлять червоні сап’янці на високих підборах, а поки мусить у його чобцях рости.
— Знаєш, Дінко, я теж хотів би бути шевцем, як тато, — задумується Мартин над голкою.
У вікно стук і голос:
— А хто в цій хаті живе?
— Біда! — сплескує Дінка руками, зіскакуючи з ліжка.
Мартин спохоплюється, бачить за вікном Проскурника, шипить на дівчинку: «Киш»… Коза встала на ноги і постукує об долівку ратицями.
Входить учитель. Він у жупані з сивим коміром, але в капелюсі. Знімає його в порозі, окидаючи очима вбогу хату, вбираючи грудьми її курний дух. Мартин тягається з козою, проганяючи її в сіни, але вона тиснеться до печі, до тепла. Корній Терентійович каже, щоб хлопець облишив її, сідає, розкинувши поли жупана, на лаві, коло його шевства.
— Батькова наука не пішла до лісу? — звертається до Мартина, а той витер ганчіркою табуретку, щоб на ній посадити вчителя, розрівнює на ліжку рядно й нітиться. Якби знав, що Корній Терентійович прийде, то і хату підмів би. Вчитель піднімає ногу. — Твого батька робота, Мартине, — хвалить чоботи. — Добра робота. Всю окупацію перетопчемо!
Хлопець не зважується сідати, стоїть. Йому прикро, що не закинув чобці під ліжко: хотілося похвалитися, а якщо вчитель запитає, для кого шиє?
— Витер табуретку, то й сідай, — мовить Проскурняк.
Мартин ніяковіє ще дужче: «Я ж для вас…» — здобувається на слово, просить пересісти на чисте.
— Хіба лава не для людей? — жартує вчитель. — А я, хлопче, до тебе з проханням…
Мартин боязко вмощується на табуретку — спиною до припічка — й думає: хоч би не згадувалося про чобці. Вчитель начеб справді про них забувся, розпитує, як йому на самоті? Мартин мнеться, зігнувшись.
— А чи не перейшов би ти, козаче, до мене? — чує вчителів голос. На душі стало тепло, ясно. Та раптом він і позимнів, і нахмурився.
— Корнію Терентійовичу, нащо?
— Вдвох легше, — каже вчитель. І оповідає історію свого приймака — дядька з Вовчого яру. Він солдат піхотинської дивізії, яка захищала Дніпро. Фашисти навалилися на плацдарм, щоб потопити усіх у річці. Ніхто не здавався. Його підібрали пораненого в голову і погнали з табору в табір. Так він опинився в Івановій Долині. Втік. Рана затягнулася. Пішов партизанити. Бути йому месником.
Хлопець перестав дихати: затамувавсь. А вчитель оповідає: зібрався його приймак у дорогу — Лесь якраз нагодився, прибіг нарубати дров. Мартин заздрить Лесеві: скрізь він устигає!.. Корній Терентійович запитує, начеб між іншим, що з Лесем скоїлося, чому вони з Оленкою на ножах? Мартин знічено ворушить плечима, хоч він і чув, що Оленка з Лесем були в Сержа, що там був Віктор, Жора, але йому вдаватися у це совісно. Аж тепер він здогадується, чому в дощ Оленка появилася на Перначівці. Мабуть, у котеджі доходило до бійки, бо чому ж Оленка подарувала йому огризок олівчика, не сама ж вона його ламала? Вчитель натякає, що дівчину ніколи не можна давати кривдити.
Мартин не може всього цього осягнути: нестрижена голова наїжачилася, кирпа задерикувата.
— Переходь, козаче, до мене, — веде Корній Терентійович, бере в руки чобця, в якому стримить голка, й усміхається собі у вуса.
Хлопець вперто не згоджується і чує:
— Та ти ж не собі шиєш? Заробляєш, еге ж?
Мартин совається на табуретці — ніжки колупають долівку. Критися нема чого, й він каже:
— Дінко, показуйся. Свої,— й переходить з табуреткою від печі.
З-під припічка вигулькує чорна голівка.
Вчитель відразу розуміє, що тут і до чого. Просить Мартина, щоб віддав йому дівчинку, їй у нього буде ліпше.
— Підеш до Корнія Терентійовича? — запитує хлопець.
Дінка влітає Мартинові між коліна й щільно тулиться до нього.
Вчитель гладить Дінку по голові, дивується, хто її так підстриг, наказує Мартинові, щоб вона не ходила по землі боса, вивідує, що в них є і чого нема. Обіцяє припасти щось із одягу.
— Сам знаю, що вам треба, і боюся за вас. Дуже! — Вчителеві вуса настовбурчилися, біла голова волохата.
Мартин відчеплює від себе Дінку, яка не хоче відчеплюватися, і не стримується:
— Хіба… — запинаючись, — і вам страшно?
— Тільки той не боїться, хто не живе під окупантом, — каже Корній Терентійович.
Мартинові здається, що він підростає від цих слів: він, як усі, хто живе під фашистами. І коли вчитель, відходячи, наказує, щоб вони шанувалися, а він їх не забуде, хлопець обіцяє шануватися.
На вечерю доять козу. Дівчинка тримає кухлика, а він доїть і припрошує:
— Кізонько, не скупись, які б ми не були голодні, а твого цапка, їй-богу, не зарізали б!
Оленка до хати — мати з дому. Батька нема. Сергійко блимнув на неї нестямними, допитливими очима: хоче бодай щось второпати і не може. Вона запитує, чи у них кого не було, крутить головою: ні, не було.
— Тато і мама розсварилися… Тато як грюкнуть дверима, а мама — ну й пропадай! Оленочко… — і, трусячись, наче відірваний листок, він прилипає до неї. Обняв, чіпкими пальцями вчепивсь, як кліщ, зарився головою їй під груди і здригається.
Оленку лякають вікна: вона дивиться в куток, де образи, але й там не може знайти захисту, опускає голову. Мить — і перед нею постають візок-теліжка, мішки з вугіллям, Видяш: «Або йдеш, куме, в поліцію, або під суд і кулю в лоб… То як?» — у ній все обмирає.