— Ой! — скрикує хлопчик. — Мене трусить, я здригаюся, а ти заточуєшся… Стій, не впади, Оленочко, — він міцно-міцно впирається ногами в долівку, щоб її втримати.
— Я стою, стою… — доводить вона Сергійкові, але не своїм, а начеб позиченим голосом. А їй у голові гуде, хлище, січе і лютує, як та хвища, в яку вони вибиралися на вугілля. Візка-теліжку з повними мішками Видяш заарештував. Стоїть у нього на подвір’ї. Самі й привезли. Батькові належить вирішувати, чи забрати її додому, чи йти з нею під суд? Мить — і дівчині згадується, як повернулися з порожніми руками від залізниці. Сергійко спав, а мати не спала, виглядаючи їх у воротях: «Де ж наша теліжка?» — «Попалися», — батько. «Але ж утекли?» Батько ще на дворі сказав: «Або йти і служити в поліції, або під суд і відразу кулю в лоб — одна мені дорога». Зойкнула мати. Батько узяв її, за плечі. Вона, Олена, попереду — так утрьох по порогу, через поріг. «Чи ж я не спиняла? Чи ж я не впрошувала? Моє серце знало. Моя душа розривалася. Я місця собі не знаходила: то до воріт, то назад… Боже-люди!» — «Замовчи!» — «Ой, недаром я чула зашморг на шиї… Все мене душило — задушить, аж тепер нам амінь!» — ридала мати. «Та замовчи! — кричав батько. — Криком тільки худобу від спашу відганяють!» Лампа факнула і загасла. Мати і батько погасили її своїм криком.
Опустивши голову, стоячи над Сергійком і похитуючись, наче вони вдвох розгойдуються, і наче хата розгойдується разом із ними, дівчина бачить, як червоно, загрозливо факнула під стелею і погасла лампа. Сергійко не прокинувся. Заворочався і спав собі на тапчані! Нічого не чув, нічого не бачив. Як же йому — розповісти про напасть, лихо і горе, що їх мучить до смерті? А хіба йому, малюку, це потрібно?
Оленка каже:
— Такого наша хата ще не чула, — тихо, мовби боячись свого голосу.
Сергійко боязко підіймає голову, невипускаючи зі своїх обіймів Оленку:
— І чого вони завелися, тато з мамою, мама з татом? Другий день, як завелись.
Дівчина силкується проковтнути щось давке, яке підкотилося до, горла, і не проковтує; з її очей виступають сльози і течуть, рясні, гарячі,
— І ти плачеш, як мама? — запитує хлопчик, кривиться й знову заривається головою їй під груди.
Вони обнялися і плачуть. Сергійко підведе голову, почує, що Оленка схлипує, і заводить ще голосніше, ще тонше.
У них пропадає голос, і тоді сестра починає пестити братову сколошкану голову. Її рука така мокра від сліз, що його кіски влягаються і пригладжуються. Сергійко із самісінького ранку нічого не їв. Оленка повернулася зі школи, а він ще й не закропився, скаржиться, що й рісочки не мав у роті. Їдять, плачучи, черствий хліб. Хлопчик смакує, а дівчині хліб не лізе до горла.
І тому, що вона не може їсти, і тому, що боїться про все розповісти Сергійкові, їй хочеться заховатися, щоб її ніхто не знайшов, — пропасти, згинути.
Оленка вскакує в кузню. Не кує молот, не дзенькає ковадло, не супрають міхи. Присідає коло міхів, під коромислом. На кутку, в школі, у місті ще ніхто не знає, що у Висоцьких діється. Оленка не може більше плакати. Очі сухі — сліз нема. Але вона не може й думати. Думки її проскакують, як коні. Вчора йшла зі школи, потерпаючи: стоїть чи не стоїть їхня теліжка у Видяша на подвір’ї? Підкралася, глянула у вічко хвіртки — стоїть! Зраділа. Сьогодні теж підкрадалася: стоїть — і теж зраділа. Замість думати, де батько, де мати, їй із голови не виходить теліжка. Щаслива і нещаслива вона у них. Їздили Корнієві Терентійовичу по картоплю, звозили на ній до мочариськ дядька з Вовчого яру: щаслива. Потяглися по вугілля, привезли собі погибель: нещаслива. Таким батько вже скував того візка, а вона допомагала.
Сергійко дожував кусень сушняку, вибрався у сіни і шукає — гукає її:
— Оленко! — не дає спокою.
Щоб його втихомирити, виходить з кузні. Шастає по миснику, відкраює скибку хліба й дає трішки смальцю в ложці.
— Помасти і присоли мені.
— Масти сам, а сіль у риночці.
— Якби ще й часничку?
Щоб догодити, знаходить головку часнику. Хлопчик плямкає губами, наперед ласуючи хліб зі смальцем, із часником: його очі сміються, мовби ніколи не плакали. І сміються патьоки від сліз, які позасихали, замурзавши його.
А Оленки нема: покинула Сергійка — й на горище. Завинулася, як білка, по щаблях драбини й відразу туди, де лежав, переховуючись, дядько з Вовчого яру. Дошки лежали купою, щоб його за ними не було видно. Тепер вони розсунуті по всьому горищу. Вона ловить себе на думці, що відколи дядька з Вовчого яру спровадили до Корнія Терентійовича, то на горище й не вилазила: не було потреби. А вже того дядька нема і в Корнія Терентійовича. Сам учитель це їй ще вчора сказав, щоб вона передала батькові. Нині Мартин це підтвердив: пішов, сказав, буде месником. І Лесь підступав, піддобрюючись до неї, та вона його до себе не підпустила: ніколи йому не простить, нізащо! Її думки йдуть шкереберть, плутаються, спотикаючись, і натрапляють як на перепону, — Лесь: через нього їй не сиділося дома, через нього вона спокусила батька йти на антрацит, через нього вони попалися Видяшеві. Лесь винен. Ступає дошками, спотикається й думає: ні, не думки плутаються, а я сама плутаю ногами, ні, не думки спотикаються, а я сама спотикаюся — при чому тут Лесь? Я винна!.. Ні!.. Мати спиняли, а якби і я спиняла, якби ми спиняли вдвох з мамою, то тато самі до поїзда не пішли б. Вони ніколи самі не ходили… Сідає на тому самому місці, де лежав дядько з Вовчого яру. Карається, мучиться і не знаходить собі виправдання. Був би тут дядько з Вовчого яру, він порадив би і зарятував. Що ж тепер буде? Що?.. І як їй важко уявити батька розстріляним, неживим, так ще важче їй уявити його в чорній поліцейській формі.
— Оленко! Я знаю, ти на горищі.
Сергійкові не дозволяють лазити по драбині.
— Я лізу до тебе, впаду, заб’юся, ото тобі за мене змелеться.
Короткий листопадовий день не минав і, затуманений, тягнувся довго й нудно. Впали сутінки, як його гнітюче продовження: сходилися батьки. Не світили. Не розмовляли, начеб усім відібрало мову. Замість голосів голосно тріщала, спалахуючи, осичина— мати щось варила, зітхаючи; в її грудях гоготіло, як у грубі. Батько не роздягнувся і німував.
Оленка і Сергійко посхилялися над кулішем і, боячись брязнути ложками, обережно набирали страву. Не довечеряли, нечутно відклавши ложки.
Дівчина прищулилася, і їй здається, у зовсім темних кутках стоїть темна напасть — двері зачинені, не вийде; у вікно задуває вітер — стукає, і стукає насторожливість.
Хлопчик не хотів лягати на тапчані, заповзявся спати з батьками. Мати його ляснула, і він понуро втік з тапчана. Оленка розібралася, втримувала його коло себе, погладжуючи, щоб швидше заснув. Передчувала: батьки хочуть переговорити. Сергійко поборюкався і затих. Її рука перестала його гладити, сповзла, простяглася й визимнювала. Сестра позаздрила братикові, що він заснув. Вона вкрилася з головою, начеб відгородилася від світу, заховавшись од нього; різко склеплювала очі, але сну не було. Сон пропав — розчинилася її душа.
Оленка чула кожен шерех, кожен найменший порух. Полягали й батьки. Хоча б перекинулися якимось словом: тиша. Невже вони все вирішили і сплять? її розчинена душа чекала. Вона була неспокійна й ворожа до запалої тиші.
З глибини, із непроглядних закапелків свідомості пробилася думка: наша хата викричалася, пересварившись, і знемогла, як людина, що зірвала горло.
— Спиш?
Оленка почула батьків голос і причаїлася: так мовби сам камінь зворухнувся і мовив батьковим голосом.
— Полікарпе… Полікарпе…
Материн голос озвався, як струна, і та струна урвалася.
Знов тиша.
— Ні на що він, Улю, не йде. Ні на що! — почав батько. Пручнувся, певно, сів, опустивши на долівку ноги. І забалакав. Швидко, різко: — Що тільки йому я не обіцяв, все одно, як холодне залізо куєш. Не доплачуй, кажу, за браму, за огорожу. Загадуй, кажу, що хочеш. Я все зроблю. Я на все згодний. А він тільки сміється… Улю-Уленько… — і замовкає, не знаючи, що йому діяти.