— Видяш… — люто, зло викидає із себе мати. — І ні на що він не піде, Полікарпе, — проказує стишено, ствердно. Шарудить рядном, видко, теж сідає і вмощується поряд з батьком. — Та чи ти знаєш, з чим я до нього ходила? Я наші шлюбні обручки носила йому, паскуді.
Оленка отерпла. Їй ввижається, що тапчан зрушився, і що вони із Сергійком летять у бескидне провалля.
А мати:
— Ти, каже, хочеш, щоб твій Полікарп сухеньким із води виплив, не осмаленим із вогню вийшов? Ні. Знаю, що ви чекаєте й не дочекаєтеся фріцівської погибелг і по моїй душі дзвоните. Не вийде! Я загину й кума за собою потягну. Знаю, що ви пересиджуєте, сподіваєтеся, що більшовички вас визволять, а тоді Видяша на Сибір, до стінки, заалалакав. Як крикнув: що мені, те нехай і кумові, Уляно! І як розстріляв мене. Боже-люди…
Помовчавши, батько:
— Він і мені те ж саме: затис у своїх кліщах.
І залягла оглушлива тиша.
— Другий рік війни, — знову батько. — А скільки ще вона буде?.. Втечу в ліс, знайду партизанів… Але ж… Тільки я з дому, як вас поженуть у Вовчий яр: там усіх розстрілюють…
— А так, так, — згоджується з ним мати. — То вже так, звісно. Ти ж нас не забереш із собою?.. Не про себе думаю:, діти щоб жили…
— Стану під суд — мене уб’ють. І вас знову ж таки не помилують. Кум Видяш перший зі світу зжене. В концтабір і капут, — веде нишком, розмірковуючи, батько.
Оленка — мов у вогні: як бути?
Мати не запитує батька: «Що ж робити?» — а звертається до нього:
— До вчителя ходив?
Батько якийсь час мовчить.
— Не зважився. Як же бути? — питає батько й кидає після довгої мовчанки: — Я служити фашистам не буду.
— Не знаю, — каже мати.
Цього не знає й Оленка. Але чому батько не зважився піти до Корпія Терентійовича? Дівчину кидає з гарячого в холодне. В її розчиненій душі все перегоріло. Вона холоне. Оленка відчуває, як на чолі виступає зимній піт і костеніють руки й ноги.
— Хто ж знає? Хто? — кидає батько в темряву. Його голос розійшовся по хаті, з’єднався з мороком..
Нависає чорна стеля. Не видно вікон.
— Боже-люди… — кидає мати, ламаючи свої руки.
Оленцї чути, як тріщать материнські пальці, і їй не хочеться жити, а хочеться згинути… Дівчинка хвильку лежить, потім зривається і кричить:
— Тату, йдіть до вчителя!
Їй хочеться, щоб прокинувся і щоб кричав те ж саме Сергійко. Вона скидає із себе, з нього вкривання.
— Ет, що ти тямиш! Хіба холодне залізо кують?
Сергійко не прокидається. Оленку обіймає великий жаль. Течуть сльози, і вона ридає: «Татку… мамусю…» Вони схиляються над нею, а вона відбивається від них: «Татку… мамусю…».
Досвіток сірий, глухий. Батька вже нема. Мати подає їй кошичка. Оленка вискакує з хати і мчить до Корнія Терентійовича. Сідає на його сходах. Жде. Обхопила голову долонями — чолом до своїх колін.
Вчитель дивується їй, як прояві. Вона оповідає, збиваючись, чому прийшла.
— Корнію Терентійовичу, що ж робити? Що?
— Жити, — відповідає він. Нахиляється, піднімає їй голову.
— Перекажи батькові, щоб послав матір у село… — він назвав у яке. — Там її чекатиме червоноармієць, якого ми врятували. Він і порадить, — і, дивлячись їй у вічі, казав: — Про те, що ми врятували червоноармійця, і ти знаєш, і наші хлопці — Лесь, Мартин, а про те, куди піде твоя мама, ніхто не повинен знати, ніхто, бо інакше ти загубиш і батьків, і себе…
Оленка ловила кожне його слово.
— Ти запам’ятала, доню, в якому селі будуть чекати твою матір? — перепитав учитель.
— Я все запам’ятала, Корнію Терентійовичу.
Оленка сидить за партою, мовби на безлюдному острівці,— ось що наробив її батько. Вчителі начеб не помічають, що вона сидить одинока й пригнічена. Ні Знать-Розуміть, ні пані Ельза. Навіть Корній Терентійович ніби не помічає її, не викликає, і вона не підносить руки.
Мартин, відвернувши голову, поклав їй на парту недогризок олівчика в наконечнику: віддав подарунок і відійшов, ні про що не допитуючись і не обмовившись жодним словом. Лесь наздоганяв її коло дерев’яного мостика, але вона сама утікала, відчуваючи його спиною. Все одно наздогнав, торкнувся рукою до вушка кошичка: сіпонула, потягла кошичка до себе. Оглянулася через плече, спекла Леся таким поглядом, що він остовпів. А в школі Лесь до неї не підступає. Перешіптується про щось з Мартином, інколи з бургомістренком чи ще з кимось із його компанії. Віктор зорить на неї поблажливо, Серж — насмішкувато, а Жорж — уїдливо: Підлиза.
Оленка спостерігає це щодня. Який вже день? Її парту — острівець її безлюддя і її саму на ньому не просто оточує порожнява: дівчина відчуває, як та порожнява обмиває її, як вона накочується й накочується на неї невидимими валами. Ось що накоїв батько. А сказати, що мати підуть на побачення з червоноармійцем, якого вони врятували, вона нікому не може…
Дерманка розгорнула газету і заховалася за нею, починаючи свій урок. Раніше, коли пані Ельза ставала перед класом, розкинувши газету, і коли починала, як капрал, свій урок, Оленку поривало перезирнутися, посміятися. Зараз сиділа, наче опущена у воду.
— Запорука перемоги… — линуло начеб з якогось іншого, не її світу.
Оленка колупає нігтем парту. Думки, як ножі: що їй пані Ельза, що їй до того, що вона там проголошує? Вона це давним-давно знає, наїлася, годі. Думки націлилися ножами в серце — на якому вона світі, з ким? Чи ж не таким самим голосом, як у Дерманки, кричав німець, видираючи з рук матері Сергійкову вишиваночку? Чи ж іншим голосом погрожував Видяш, застукавши їх з батьком на колії?
Склавши газету, Дерманка розмахує нею:
— Висоцька, повтори, що ж є запорукою перемоги?
Оленка не чує запитання й не піднімається, поки вчителька не стає коло неї й не підіймає її помахом газети. Клас шушукає, підсміюючись. Дівчина мнеться і пригадує Корнія Терентійовича, що невіглаством і неуцтвом не поборешся, але ж не може вона цього випалити — пригадує Мартинове: «П-п-пух… — покору, поклоніння, послух!» — саме те, чого пані Ельза від них домагається, але теж не може кинути це в обличчя.
— Не знаю…
Дерманка застерігає, що не ставить їй кілка тому, що її батько…
— Ставте… — просить, задихаючись, Оленка.
А клас перешушукує, гомонить: перша учениця і з кілком!
Дівчину ніщо не обходить. Ніготь поколупує парту: боже-люди, пані Ельза посилається на її батька?
Не виходить з класу на перерву. Навколо сміх, штовхотня — усе перекидом і вихором, вихором. А вона сидить, мовби її хтось посадив, щоб сиділа сиднем. Затулилася долонями.
У класі, в коридорі дудонить підлога — тупотня.
Хто знає, що вона, закрившись долонями, чинить за партою, сидячи, не чуючи ні сміху, ні реготу, ні тупоту своїх товаришів, судить свого батька.
Розняла долоні: стоїть Корній Терентійович — починається новий урок. І спливло, облягаючи душу: «Куди піде твоя мама, ніхто не повинен знати, ніхто…»
Учнівські голови, як прорубалися, й вчитель начеб застиг перед нею: чоло пооране — думки позаклякали в борознах, мов зерно у посуху; кущисті брови напружилися, мов стережуть вітер; в очах дороги, шляхи, яким нема кінця-краю і які манять — незвідані; обличчя бліде, вимучене; і за всією цією суворістю у довгих вусах ледве помітна зворушлива усмішка.
Він — її світ. Це не було скороспілим, минущим переконанням. Хіба не вона завжди думала хоч у чомусь наслідувати вчителя?
Корній Терентійович і не дивився на неї: вийняв із замшевого футлярчика годинника, перевіряв час. І тому, що він не дивився на неї, а вона саме цього хотіла, щоб звернув на неї увагу, щоб глянув, бодай мельком, переконання: «Він — мій світ» — посилювалося. І саме в цей час Оленчині думки вернулися до батька, і в її свідомості блиснуло і загриміло: «А хіба йому легко?» Ніготь не переставав колупати парту, але колупав машинально, за звичкою, мовби вона приходила до школи, щоб колупатися в парті. Порівнювала подумки батька з учителем.
Її охопив шал туги і болю: «Батьку, тату, татку»…