Клацнула покришечка годинника — Корній Терентійович не звернув уваги на Оленку, і вона не мала наміру писати диктанту. Вчитель читав текст, дочитував його, щоб учні сприйняли його як ціле, а вже тоді диктуватиме речення за реченням: дівчину щось кольнуло, її вразило, дістала ручку, калатнула» чорнильницею.
Учитель диктував: «Буря зруйнувала воронове гніздо. Гримів грім, і блискала блискавка. Ворон підняв на своїх крилах одне вороненя, несе. А вороненя й каже: «Батечку-таточку, я ж тебе любити буду, я ж тебе шанувати буду, — ти тільки врятуй мене…»
— З народної казки, — закінчував диктувати Корній Терентійович. Оленка подумала і взяла ці слова в лапки. Вчитель закінчив диктувати і запитав:
— Висоцька, ти написала?
Дівчина подала свій диктант на старанно обтятому ножицями газетному аркушику.
Корній Терентійович узяв його, зібрав інші диктанти.
— Побачимо, які ви грамотні,— звертався до цілого класу й перевів погляд на школярів у передніх рядах, мовби ненароком зачіпаючи їх найбільше.
Цей урок був останній. Оленка вирішила йти додому, коли всі розійдуться. Прокалатав дзвінок. Повагом пішов учитель. Зчинився гармидер, учні рушили, а вона сиділа.
— Той Корній Терентійович до одних звертається, а на інших дивиться, — кинув Віктор і поблажливо заусміхався Оленці.
Серж розкручував ременя з пряжкою.
Ні з ким із них дівчині не хотілося знатися: спробувала — кісточка сливи запам’яталася назавжди.
— Якщо схопимо двійки, ти винна! — зарепетував Серж.
Тісно пов’язана хустиною, так тісно, начеб у неї болять зуби, Оленка мовби почула, як на неї летять кісточки слив, і думала: «Чому вони до мене чіпляються? Яке мають право?»
Жора Підлипайло випалював їй у вічі:
— Ти нас не дуже цурайся: твій батько в поліції.
Десь стояв між ними і нею, то ступить на одну ногу, перемнеться і не може зрушитися, то ступить на другу й не зрушується.
— Репетиторка! — Серж.
— Ковалівна! — Жора.
Мали на неї право. Жора поривався цвіркнути ще щось образливіше. До нього підійшов Мартин. Так підійшов, що Жора прикусив язика. Взяв у Жори з рук кашкета. Жора віддав, не перечачи. Мартин кинув кашкет йому на голову, ляснувши Глинського по голові, і Підлиза, як стояв, опустився на підлогу, — так його посадив Мартин, а сам пішов до дверей. Віктор уступився, даючи йому дорогу. Ніхто не зважився торкнути його пальцем.
Опівночі хата піднялася й осіла. Вона підіймалася й осідала раз за разом — гриміли шквальні вибухи. Сінешні двері розчинилися й заїздили на петлях. Вікна дзвеніли.
— Боже-люди!..
Піднята вибухами й материнським розпачем, Оленка не могла отямитися. Очі розширилися, наче хтось порозпирав їх, але нічого не видно: пітьма. У вухах гуде, дзеленчить скло, риплять, їздячи, двері, й чути, як через сіни, в кузні підплигує, витенькую- чи, ковадло, наче там кують чорти.
Мати упірвала Сергійка, а він прочунявся й кричить:
— Падаю! Як несете, то тримайте мене!
Вискакували з хати — пороги ламалися. А надворі тихо. Як нічого й не було. Ніч. Білі тіні — сусіди. Люди в спідньому, як і вони в білих сорочках.
— Бомби? Снаряди? — нерішуче.
— Хтозна…
— Горить!
Вихоплювалися на городи. Багряніло за Крижами — серед горбів. Оленка махнула, показуючи туди рукою. Перекинулося ближче, спалахнуло і зайнялося мовби у центрі міста. «Святий вогонь!» — люди. І розходилися. Оленчині очі зайнялися полум’ям: лячно і радісно. Мати сіпнула за руку, а дівчина ні з місця — замерзла, скулилася й наче її гріє очисний вогонь. Він бурхав, і хмари сунули, як підпалені.
— Полікарпе! — мати. Її біла тінь і білою тінню Сергійко в неї на руках похитнулися.
Батько веселий, розгарячілий.
— Підірвано залізницю! Підпалено бойню!.. — вигукував і тими словами мовби заганяв їх до хати.
— А я так за тебе, Полікарпе, потерпала… — сказала за порогом мати, поклала в ліжко Сергійка і, не вкривши його, стала і стоїть, бовваніючи.
— За мене? — батько кинув у куток гвинтівку. — Доню, ану читай! — скинув кашкета, блиснув ліхтариком, простягаючи Оленці смужечку паперу, яку дістав з-під поли, й присвічував:
— «Смерть німецьким окупантам! Месники», — прочитала дівчина.
Батько загасив ліхтарика.
Оленка задки відступила до тапчана: хоч би не відібрав…
Ранок дихнув на Волоки нудним, горілим.
Пориви вітру розносили не тільки чад, підіймали, розсіюючи, попілець і перетлілі віхтики.
Передмістя, місто — мовби вимерли. За дерев’яним мостиком дотлівала, куріючи, молочарня. Ніхто не рятував.
Йдучи до школи й несучи в кулаці летючку, дівчина з острахом зиркала по боках, а в душі — потаємна радість. Так і підмивало забігти до вчителя: не зважилася.
На площі, перед гестапо, перед поліцією — машини, тлум, шарпотня. Ноги заплітаються, ану ж її перепинять? Якщо перепинять, летючку до рота і з’їсть. Але її й не відкликнули: казилися з люті. За шкільною огорожею стояв Мартин, і вона прискорила ходу. Не доходячи до хлопця, оглянулася: пупгестапівець Зігфрід Штернфельс прямував до чорної легківки, його супроводжували, і він вигаркував якісь команди. Вона затискувала в кулаці летючку, не боячись, що гестапівець зовсім недалеко.
До школи підходили школярі, але Оленка, крім Мартина, нікого не бачила. Тицьнула йому летючку — з кулака в кулак, як перепустку до їхньої ранішої дружби: «Сховай», — попередила й побігла на сходи. Хлопець затис летючку, не знаючи, що це, знявся й помчав за школу, до відомих купок.
Сіла за свою поколупану парту. Мабуть, і нині її цуратимуться, і вона сидітиме, як відлучена. А Мартин?
Хлопці й дівчата сходилися, розсідалися. Її ніхто не займав. І вона сиділа: передня парта — порожня. А за нею? Не оберталася. І все ж тут, у класі, начеб щось перемінилося. Школярі вмощувалися на свої місця без шуму й гамору, перемовляючись багатозначними поглядами. Присунули Віктор, Жора, Серж не розкручував своїм ременем. Притихли. Появився Лесь — губи стиснуті, а очі сяють. За ним — Мартин. Ще віддалік підморгнув їй, прискаливши ліве око. І вона відповіла, теж підморгнувши йому. Спантеличений Лесь зупинився, оглянувшись на Мартина, і той штовхнув його в спину.
Уроки тяглися, як іде немащена колимага. Хто хотів відповідати задане, той і відповідав: учителі нікого не підіймали й не змушували. Знать-Розуміть накреслив на дошці завдання — розв’язуйте! — і заходив між рядами. Зупинився коло Оленки: «Самуєш?» — запитав. З передніх парт: «Вона наперед не хоче, а коло неї теж не хочуть». Оленка нічого не встигла відповісти: з площі долинула стукотня коліс, тупнява багатьох ніг.
Леся здуло до вікна: «Женуть у Німеччину!» — він не сідав на місце. «Дивіться, але тихо», — сказав Знать-Розуміть, і школярі обліпили вікна. Оленка опинилася між Мартином і Лесем. Мартин потис їй руку, а Лесь шепнув, що збираються за місто, до колії.
На перерві школа висипала на площу. Площа була запруджена: вози, коні, люди. Парубки й дівки з клумаками. Їх відділяли від рідні — стояли крик і плачі. Вокзал тісний, не міг усіх умістити. Бранців заганяли у товарняки, яким стояти й стояти, бо дорога підірвана. Над нелюдським криком і скорботними планами звідти, із-за сірого вокзалу, проривалася із напхом напханих, заколочених вагонів пісня:
Схилився на палицю Корній Терентїйович.
— От і Шевченка везуть на каторгу, — сказав і до Оленки: — Не витирайся, Висоцька. Від таких сліз сорому нема.
А в її очах — поліцаї, поліцаї… Батька не видно, і то втіха.
Тут Мартин і Лесь. І Корній Терентійович запитує:
— Ви, хлопці, не дуже збиткуєтеся над Оленкою? — знає, як воно тепер їй. Від його слів дівчину обсипало жаром: так і кинулася б до вчителя…
Учні не заходять до класу, а повзуть. Пані Ельза вицокує каблуками, заганяючи на свій урок. Сердита, аж піниться. Відганяє від вікон. Репетує: знали червоні партизани, коли підривати залізницю, коли наскочити на місто — військовий гарнізон набирав із сіл робочу силу.