— А вона, дурна парубота і дурепи-дівки, ревуть, ніби їх везуть на заріз. Для їхньої ж користі, для їхнього добра. Побачать Європу, телепні й неотеси! Приєднаються до культури! — кричить, переводячи дух.
— А наберуться…
Дерманка підплигнула — пишний начос звихрився і розсипається:
— Хто це сказав? Хто?
Підводиться Лесь.
— Я… — прохоплюється. — А що ж я такого сказав? Я повторив те ж саме, що й ви, пані Ельзо, — і повторює: — Наберуться культури…
— Справді,— вступається за Леся хтось із передніх рядів.
— Але яким голосом? — накидається на клас Дерманка. Одначе чомусь не бере Леся за вухо, не крутить і не погрожує паном директором.
Оленка спостерігає: що ж буде? Пані Ельза обзиває Леся йолопом. На тому й закінчується. М’які кучері обрамляють Лесеве біле обличчя. Дівчині здається, що він гарний, такий гарний, як тоді, коли очікувала його, зібравшись до лісу, і як тоді, коли наздогнав її, торкнувся вушка — ручечки кошика… Вона ладна простити йому зле й недобре за те, що він провчив Дерманку.
Хлопці взяли її з собою за місто. Вибиралися вуличками, Лесь признався, що і він підібрав таку саму летючку, як Мартин віддав Корнієві Терентійовичу: «Смерть німецьким окупантам! Месники», — але мати порвала. Здіймалися вгору гайком, торохкотів: нап’ються окупанти молока, нажеруться м’яса — молочарня і бойня з димом, мовби сам їх підпалював. Мартин відмовчувався: не міг хвалитися, як вискочив з Дінкою надвір, як, оговтавшись, показував їй вогні й, щоб вона не жахалася, заспокоював її: «Дивися, це нам з тобою світає, Дінко». Оленка й собі ні пари з уст: вдячна, що їй не докоряють батьком.
Посідали на горі край гайка на вхідному шлагбаумі. Там, між горбами, в долині ремонтували рейки, а тут, під боком на станції, стояли готові вагони й походжали вартові. Лесь загойдав ногами, розмахався руками.
— Попадись мені фюрер!
— То й що? — на те Мартин.
— Я б різав його по кусочках. По кусочках!
— Ти бач!
— Різав би, солив би і собакам, собакам!..
— Ну й мелеш… — знову Мартин. — Нічого ми не допнемо, то нащо й патякати?
— А ти що — рота мені затискуєш? — і Лесь звівся на ноги, підняв руки й хоробрував: «Тремтіть, гади!» — ніби збирався потрясти земною кулею. Оленка сміялася.
Пахло прілим листям і сирою землею.
Подейкували: завтрашній ярмарок не розганятимуть. Мати збиралася, але нести нічого, якісь залишки зі старих батькових виробів — кузня давно не видзвонює: «Дзень-дзень — на весь день!» Лемеші, клямки, завіси тепер без збуту: зима на носі. Мати поставила Оленку до міхів, а сама взялася за молота.
Прути розпікаються, розпліскуються, відтинаються. Прути гнуться в підкови. Оленка помічає, що дірки нерівні. Нічого, підрівняє їх терпугом.
Кують з матір’ю підкови, а Сергійко крутиться коло них і плеще язиком:
— Підкови на виторг… Підкови на виторг…
Про батька ні слова, а кузня живе: «Дзень-дзень»… — суботній день заходить у неділю. Мати схилена й каже, що в неї крижі як переламані, й твердить, що у всіх тепер крижі переламані.
Вранці вона навідріз відмовляється від ярмарку:
— Всі знали, що я Ковалиха: позичати в сірка очей я не буду.
Йде Оленка. На шиї дріт, на ньому нанизані підкови. В сумці клямки, завіси. Може, хтось питатиме? Торбинка на муку, торбинка на крупи. Так ярмаркував батько. Чекали й не дочекалися його. Десь-то вартує на мості, щоб той міст провалився. Люди ідуть, їдуть. Оленці не хотілося б перестріти батька. Добре, що не треба переходити через кам’яний міст.
Батько їй не трапився. Люди пливли плавом на площу. Площа заюрмлюється, кишить. Ярмарок, а як і не ярмарок: не чути, щоб іржало, мукало, мекало, кувікало, кудкудакало, сокотіло, не чути, щоб викрикувало, закликало, вихвалювало, не видно барвистих матерій, килимів, вовняних рядів, які б вбирали очі, не видно горами горшків, макітер, мисок, — все із-під поли, шу- шу, назирцем сторговувалися, обмінювали й покрадьки розходилися. Оленка гулькнула в це шу-шу, торкаючись дроту через шию, навмисне подзвонюючи підковами. Гамір. А в ньому неспокійно. Хвацький мугир показав з-під поли тужурки начеб мило. Молодиця взяла жовтий брусочок і давай пробувати на зуб: «Паскуда!» — та й хряп тим милом мугиря по пиці. Певно, її не раз вже дурили. Мугир за свій товар, голову в плечі й хоч би обізвався, а молодиця: «Паскуда, динамітні шашки видає за мило!..» Гамір обступив Оленку, і вона пливе в ньому. Баче, як люди роздягаються, скидають з пліч одяг, вимінюючи його на відро картоплі. Раптом крик: «Сальо!..» Ляндвірт б’є палицею стару бабусю й кричить, що сало може їсти тільки німецький солдат. «Дойче!.. Дойче!..» — басує череватий німак, а ярмарчани переінакшують по-своєму, мовляв, йому всього мало, і він кричить: «Дай іще! Дай іще!». — і не подавиться. Жінки тісно обступили лірника, який сидить на голому брукові, покручує ручкою ліри — своїм голосом і своїми струнами нагинає десь у чистому полі білу березу, під якою вбито козака, схиляє наліво і направо березові віти…. Оленка зупиняється, а ярмаркова повінь її підхоплює, не даючи слухати, і дівчина думає: лірник-сліпець, а вирівнює кривду. Людський тлум клекотить, як вир: «Бачили під колонами? Подивіться!..» Рухлива течія несе її до станції. Підкови подзенькують, але ніхто з нею не торгується. Жива гуща непротовпна, а навпроти сірого, з сірими колонами вокзалу — вільно. Ярмарок вирує сам у собі й начеб боїться туди вихлюпнути. Дівчину мовби силоміць виштовхують з юрми. На сірих сходах, прислонений до сірої колони — вбитий. Обличчя спотворене. Через усі груди напис: «Партизан». А обіч нього стоїть її батько.
Оленка зойкнула, кинулася назад у тлум, в юрмище: «Ото вив’язався… ото…» Проштовхнулася, а люди: «Дозволили поярмаркувати…» — і, проштовхуючись, губила підкови.
З площі й на руїння. Через розвалини, попелищами…
Не могла ж вона привселюдно сказати, що у неї було на серці? А люди нічого не знають і не здогадуються…
Чавкаючи мочариськом, добрела до річки. Крижечанка текла чиста, холодна й недоступна. В ній відбивалося похмуре небо, а себе Оленка у воді не бачила: річка мовби не хотіла, щоб вона в неї дивилася. Дівчина колобродила берегом — навпроти Вовчого яру, все задивлялася у воду й думала: «Чому я не риба?..»
Оленка мляво подалася городом.
— Не продала і не виміняла, — сказала в порозі й стояла, мовби побувавши у якихось кліщах, у їхніх зубах, що її покусали й пом’яли.
Мати не спитала, де ж підкови, і не сварила за мокрі чоботи: знала, де стояв батько.
— Я сама сиджу, як у камені,— сказала, сидячи край столу, — комірець її блузочки був розхристаний, і вона підперла кулаком голову.
Стемніло, мати клякнула на коліна й довго молилася. А Оленка теж нашіптувала пошепки: «Ото вив’язався… Ото…» — так і заснула. Засвітало — батько спить. Вона не пам’ятає, такого не було, щоб вони повставали, а він щоб спав…
Ранок — синій, ясний: небо обіцяло Крижам і світові сонячний день.
Дівчина вийшла на площу — від учорашнього ярмарку ні сліду, і на сходах вокзалу, під колонами ні вбитого партизана, ні жодної живої душі. Стоїть пам’ятник фюрерові. На щоглі обпав фашистський прапор.
Вона покосилася на будинок гестапо й поліції й, начеб хто підштовхнув її, швидко ступила до пам’ятника. Стала перед ним і плюнула в кам’яні очі фюреру — тьху! Відійшла й тією ж швидкою ходою підступила до стояків, які підтримують прапора. В куценькому кожушку. «Плювала я на вашого фюрера, — думає,— і на ваш прапор».
— Гей, ти що там робиш?!
Вона чує Видяшів голос, мовби спиною бачить, що Видяш стоїть перед парадним поліції й гестапо — мабуть, якраз вийшов із дверей і застукав її. Думки перекидом: помітив, як плювала, чи ні? Не обертатися! Оленка біжить, не оглядаючись: за шкільну загороду, в клас!..
Видяш плеще в долоні — лякає. Так плещуть у долоні, лякаючи малу дитину. Мить — і вона коло огорожі, за огорожею: «Якщо він плеще в долоні, то не біжить за мною, не переймає,— думає, вимахуючи на сходи. Двері розчинені навстіж, у школі вже хтось є.— Він, напевно, мене впізнав. Напевно. Не міг не впізнати!» — і влітає у двері.