У цей час, коли вона влітає у двері, коли Видяш ще плеще в долоні, коли його ляскання чути на площі, зупиняється машина і виходить Зігфрід Штернфельс. Він бачить обпльований пам’ятник Гітлерові й кричить до Видяша: «Ти чого тут стоїш?!» Поліцай перестав плескати, спантеличено витягує руки, виструнчується. Гестапівець вловлює його прислужницьке залізне завмирання. Площу засівають школярі. І поліцай пускається показувати на мигах: тицяє пальцем на якогось школяра, тицяє на пам’ятника, на прапора, показує, як той школяр плює і на пам’ятника, і на прапора, спльовує сам, а тоді начеб пускається бігти, зупинився й жестикулює в простір — утік. Штернфельс скоріше здогадується, ніж розуміє, про що йому торочать. «Плювати на фюрера! Плювати на прапора!» — він не може в це повірити. Це не вкладається йому в голові, здається неймовірним. Видяш, міркуючи, що його пояснення незрозуміле, зрушується з місця, йде до пам’ятника. Гестапівець — за ним.
А Оленка вскакує в клас. Коло вікна стоїть Мартин: він усе бачив. Вона скидає кожушка й теж підбігає до вікна: Видяш і Штернфельс поставали перед пам’ятником. Площу перебігають учні. Вона кидається до своєї парти, ховає в парту кожушка, а кожушок не лізе. Мартин спроквола підходить до неї.
— Плювала?
— Плювала.
Хлопець висмикує з-під парти кожушка.
— Віднеси на вішалку, — проганяє її.— Тут швидше знайдуть і впізнають. Вертайся і сідаймо за задачі.
Іде чає.
З фюрерового кам’яного ока спливає плювок, розповзаючись по витесаному обличчі. Прибув перекладач. Штернфельс наказав, він переклав, і Видяш виконує — зіп’явся на тумбу, витирає хустинкою обпльованого фюрера: «Чвиркнула, харкнула…» — думає, бридкуючи, запоганюючи свою хустинку, від якої доведеться відректися, а він губити не звик, свого не пропускав. І аж тепер його проймають зашпори — вив’язатися, вийти сухим із води…
Штернфельс у наглянцьованих до блиску чоботях твердо і ставно стоїть на брукові — солдат, завойовник. Тут все у його владі. Він тут господар. На лобі кокарда, кашкет сідлом, а голову, мозок, свідомість прорубує одна мисль: «Плювати!..» Підірвали залізницю, підпалили якусь бойню, молочарню, але що страшніше? Він знає: в школі старших за тринадцятилітніх нема: діти. «Плювати!..» І як комендант гестапо, запитує: «Хто їх навчив? Хто?.. А якщо чоловіки й жінки, старі й малі прийдуть сюди і плюватимуть, — куль на всіх не стане!» І він — пупгестапівець над Крижами — пильно, гостро пронизує площу, мовби те, що думав, може здійснитися; вперше за другий рік свого перебування тут, на цій землі, повертається не звично, вишколено, а всім корпусом, повільно і важко.
Видяш, стоячи коліньми на тумбі, старанно витирає кінчиком хустинки під очима, як пензликом, і потерпає: комендант дасть бобу, чому не впіймав зловмисника за комір? Він начеб обіймає й цілує бюстика, а в голові вертиться: «Чому?..»
Штернфельс кидає перекладачеві, й перекладач звертається до поліцая:
— Хто плював: хлопець чи дівчина?
Видяш зіскакує з тумби і перш, ніж відповісти, витирається брудною хусточкою, засвідчуючи, що не гидує це робити, що пам’ятник фюреру — його кам’яна подоба дорожчі йому, ніж своє власне обличчя, і водночас стирає зі своїх губ своє буркітливе: «Чому-чому?..» — щоб воно не видало його ні порухом, ні поглядом.
— Хлопець… — відповідає не вагаючись. Він покриває Висоцьку не тому, що колись хрестив її, не тому, що разом з її батьком у поліції. Покриває самого себе: коли донька поліцая плює на пам’ятник, на прапор, то що ж та поліція варта?.. Почнуть дошукуватися, а через кого той Висоцький у поліції? Хто його встромив? Хто кому брат, кому сват: ниточка й потягнеться до нього, до Видяша, а там: за що городився, звідки ті плити на подвір’ї? В гестапо руки довгі, а мова коротка. А потім, хто його знає, куди світ повертає?
Комендант гестапо стоїть непідступний — його цікавить, хто плював, але його ще більше обходить: «Хто навчив?..»
Видяш дбає про себе, втішається, що його не запитують руба, чому не впіймав поганця, й сподівається, що йому якось минеться.
Перекладач у пенсне. Риси його обличчя загострені. Сам вугластий.
— Знаєте, хто плював? — запитує різко, підроблюючи свій голос під голос коменданта гестапо.
Видяш ніяково знизує плечима.
— Старший, молодший? В чому одягнений?
Школярі біжать на дзвінок, як від дощу, кваплячись сходами школи; Видяш пробує безпорадно розвести руки — в обличчя удар, із носа кров.
Штернфельс відходить, поправляючи на руці рукавичку.
— Знайти! Привести!
Не витираючись, поліцай прохоплюється:
— Приведу! Я їх усіх приведу! — й переконується, що, здається, відбувся малим страхом.
А Оленка сидить за партою. На парті саморобний зошит. Мартин їй щось нашіптує. Клас заповнюється. Вганяється Серж, сповіщає, що комендант гестапо врізав по пиці Видяша, й показує, як саме, — зі всього маху! Лесь просить, щоб Серж ще раз показав. Ще ніхто нічого не знає: клас сміється, Лесь аж заливається і гукає Мартина на «Камчатку». Оленка все думає: «Чом по мене не йдуть?» — і чекає.
Сталося серед уроків: прийшли і забрали хлопців.
Під школою повно матерів. Кожушок розпанаханий, мовби поривалася вискочити з нього. Її ніхто не зачепив — позабирано самих хлопців, шестикласників і п’ятикласників. Поголоска, що заарештовують школярів-дітей, швидко розповзалася містом. Оленка спускалася зі сходів і — прямо в руки матері. Мати пригорнула, притисла, допитуючись і сплакуючи, боже-люди, перелякалася, усе покинула; дівчина видавила із себе — забрали хлопців. І опустила голову, наче на шиї у неї був прив’язаний камінь: «Чому не її?» — й мовчала.
Коло гестапо й поліції теж повно матерів, довідалися, що їхні хлопці тут, і їх не розженеш. Тітка Тоня — Лесева мати, наглянувши Оленку, кинулася до неї і зупинилася: зі школи вийшов і ступав площею Корній Терентійович. Він наблизився до тітки Тоні, поклав їй на плече руку, й вони вернулися до материнського гурту.
Мати обняла Оленку, не відпускаючи її від себе.
Жінки оточили Корнія Терентійовича, й він слухав, що вони кажуть. Оленка вихопилася з материних обіймів. Почула вчителеве: «Добре…» — й бачила, як він, уклонившись матерям, кинув на голову капелюха і йшов до парадного гестапо й поліції. Якби обернувся й покликав її, вона рушила б за ним, не вагаючись: це ж вона винна, що хлопців забрано. Вона!
Він ішов сам — вірний своїм учням: учитель.
Мати підбігла й впрошувала її збиратися додому, а дівчина як укопана, — не спускає очей з парадного: зараз вийде Корній Терентійович, щось скаже, тоді й заберуться. Замість учителя з дверей висипали есесівці й поліцаї: один, другий, третій — багато, автоматами й гвинтівками розганяючи матерів.
— Доню, а нашого батька не видно?
— Ні, мамо…
Побігли — пекло сором. На них ніхто і не глянув, тільки тітка Тоня, відступаючи, подаючись разом з іншими на площу, викрикнула з материнського натовпу: «Чого вам тут?» — мовби їм навздогін.
Дома не підіймали одна на одну очей: «Доню, нашого не видно?» — «Ні, мамо…» — «Чого вам тут?» — принесли ці слова з площі у свою хату, і вони очужили їх. Не те що людям, самим собі було совісно глянути в очі.
Над вулицею облетілий явір, порожня вулиця, а на шиї в неї тяжкий камінь: «Чому не її? Як так могло статися?» — і замість голого дерева, замість порожньої дороги вона бачить посинілий, розквашений ніс Видяша, Лесеві кучері, Мартинові сутулуваті плечі… Видяш зайшов у клас і зривав хлопців з уроків, починаючи з перших парт: Яременка, Швидака, Глинського — усіх без винятку. Вона була така певна, що Видяш її зірве й забере, що взялася руками за парту, готова встати. Він її не забрав. Коли хлопці виходили, в неї прокинулася надія. «Невже поліцай обізнався? Невже?» Хлопців повели — вона сиділа. І коли їх повели, і коли потім школу зворушило: хтось із хлопців плював на пам’ятник, на прапор — та її надія почала гаснути. І, сидячи у вікні, бачачи замість голого явора й порожньої вулиці напухлого Видяшевого носа, вона не могла повірити, що Видяш обізнався, що переплутав її з хлопцем. Ні, сталося щось інше, страшніше. Але що? І дивлячись, дивлячись у вікно, дівчина розуміла те саме, що знала ще в школі: вона плювала, а вину складено на хлопців. А облетілий явір над порожньою вулицею то обертається Видяшевим огидним носом, то його голе гілля ввижається їй Лесевими кучерями… Дерево зігнулося — так учитель уклонився матерям. Сказав: «Добре…» — вона це чула. Пішов і не оглянувся. Що ж доброго? Де? В чому?.. І Мартин, виходячи з класу, теж не обернувся.