Хто збив росу, а кому воду носити, — росло почуття її вини перед хлопцями.
Явір край дороги розчахується: їде батько.
— Доплювалася? Маєш щастя, що Видяш не видав. — проголосив, тримаючись за клямку.
— Як? — і не втрималася коло вікна.
— А так! — відрубав, наче зубилом, батько, оповідаючи матері, шо ж сталося і як Видяш склав вину на хлопців. — Один уже признався, що плював: Мартин. Я завжди казав, що Сильвестр має славного хлопця.
Мати взялася руками за голову:
— Що ж ти наробила, доню?.. Ой, десь-то й били хлопця…
Оленка зірвала з вішака кожушок.
— Іду! Признаюся!
— Іди, — спокійно мовив батько. Пустив клямку, й двері поїхали. — Тебе там чекають не дочекаються. Аякже! Іди, признавайся, але хто тобі повірить? Хто?.. Спізнилася.
— Полікарпе! — обірвала його мати.
Її ніхто не спиняв, ніхто не погрожував; одна рука в рукаві, в другій розв’язана хустина, — двері розчинені, а вона стояла: спізнилася…
Погойдуючи головою, мати вигойдала:
— Понесеш передачу, доню.
— А чому б і ні? — мовив запитливо, а не прямо батько, в самому тоні приховуючи щось завбачливе і, зачиняючи двері, додав: — Учителя теж посадили.
— За передачу не повісять, не розстріляють, не посадять! — спалахнула Оленка: почуття вини було невгамовне.
Він ступив до неї так, як підступав з молотом до ковадла, — рішуче й твердо.
— Доню… ГІолікарпе… — дорікнула обом, зітхаючи, мати.
Сергійко сіпав сестру за кожушок і відбирав хустину.
Вони всі — батько, мати і малий братик, — вкоськуючи її, притлумлювали в ній почуття вини; а дівчина відчувала цю вину, як свою душу. її душа хотіла бути чистою, чесною: вона нічого більше не хотіла.
— Хіба ж я для зла? Для добра, — сказав батько і стояв — не так твердо і не так рішуче, гойднувшись до Оленки.
— Ув’язалися, самі не вив’яжетеся?.. — їй бракувало слів.
— Бачиш, радуйся, Полікарпе! — кинула мати, встала від столу й відганяла від Оленки його і Сергійка, запевнювала, що збере передачу. Але хіба могла прогнати від неї її вину?
Була ніч, і настав ранок. Оленка несла в кошичку книжки й передачу. Перед школою — гамір, метушня: під’їжджають санітарні автофургони, школярі збилися перед загорожею. Шви- дак підкидає свою сумку: «Гу-р-ра!» — Яременко й Глинський ловлять її, як м’яча. Школу зачинено: прибув великий транспорт поранених і школа — шпиталь. Її відкрили торік, пізно — перед Новим роком, і закрили рано — до Нового року. Дівчину зараз це — не обходить. Лесь — руки в кишенях — мчить їй назустріч. Усі є, всіх випустили, а Мартин, а вчитель?..
Лесь вийняв з кишені руку, показав з кулака кінчик ключа й заховав руку в кишеню: потім.
Школярі юрмилися, нуртуючи, — Оленка з Лесем рушили з площі. Він спрямував її до собору, тихо кажучи: «Нас били. Як нас били!» Вона думала: Мартин і вчитель — під собором, у в’язниці. Але коли порівнялись із собором, Лесь підштовхнув її, і вони рушили далі, на Перначівку. В узвозі ні душі, й хлопець заговорив голосніше: «Викликали по одному — признавайсь! Я не признався, що плював на фюрера, на прапора. Я нікого не видав: ні Мартина, ні тебе. І про невідомого, якого ми знайшли, — ні слова. Постановив: умру, але фашистам не здамся. Якби я хоч заїкнувся про щось, думаєш, ти йшла б оце поруч? Знаєш, а Мартин сам признався».
— Це я, я плювала… — обірвала його Оленка.
Він її не слухав: ми всі плювали. Й оповідав: гестапо й поліція стоять при камерах. Напакували нами й кинули до нас Корнія Терентійовича. Мартин хоч і признався, але гадам цього мало: знов по одному — кажи, що Корній Терентійович більшовицький агітатор! Хто це скаже, того на волю! Мене били! Дивися, як розписали — зігнувся, заголюючи плечі. Бачиш! Корній Терентійович казав: хлопці, кажіть, що я більшовик, — цим мене не продасте. А в камері Мартин шепнув мені про Дінку: Маріїна, сусідчина. Через них Мартинову матір загнали в безвість, а Мартин Дінку переховував: діла! Він передав мені ключа до своєї хати. Ти думаєш, куди я тебе веду?
— Так ти сказав, хто такий наш учитель, чи ні? — запитала його Оленка, коли вони доходили до Мартинової хати.
— Сказав, не сказав… Я ключа виніс. Ось — бери і йди, а я повартую. Та Дінка — десь під припічком.
Передачу не приймали. Пустився дощ, змішаний з густіш мокрим снігом. Лесь стукався до вартівні, а Оленка трималася муру. Старовинний собор здіймався над нею, височів над руїнними Крижами, при сонці й в негоду підпираючи банями небо. В ньому не правилося. У давнину за фортечними стінами, за бійничними вікнами і в льохах, у потайних переходах, які виводили до Крижечанки, люди знаходили пристанище й захист від татарви, від усіх запеклих ворогів, що їм не було числа. Тепер тут — тюрма. Хто сюди попадав, його доля — вирішена: на страту або в концтабір. Оленка полизує з губів дощ, сніг і думає: який би світ не був — добрих людей у ньому більше, ніж злих.
А Мартин у цей час сидів у темному, набитому в’язнями підземеллі: йому ще пощастило — в’язні поступилися йому місцем коло загратованого люка, з якого хоч і не падає світло, але час від часу задуває вітерець. Хлопець чекав учителя, в голові дзвеніло дзвоном: «Дінка!» — і в який раз він перебирав у своїй пам’яті, що ж і як відбулося? Обличчя розпухле, руки як повикручувані, тіло болить, а вітерець війне, і снується подумки, що і як, до найменшої дрібнички: Мартин згадує кожне слово, що сказав Корнієві Терентійовичу, коли на короткий час вони залишилися наодинці там, у камері. Йому здається, що вітерець з люка запитує його голосом учителя: «Чому признався? Плював же не ти — Оленка. А Дінка? Ти про неї забув?» Він чекає, поки війне вітерець, і відповідає вітерцеві, як відповів учителеві: «Коли Видяш зайшов у клас і коли почав підіймати хлопців, я навіть подумав: утечу. Мабуть, я зміг би утекти, але я тоді не думав про Дінку. Якби думав про неї — по партах, по головах і у вікно. Тільки б дзенькнуло. Але я думав тоді про Оленку: чи її заберуть, чи ні? Я теж плював і на фюрера, і на прапора. Але це було раніше, й мене ніхто не застукав. Я ввійшов у свій клас, став коло вікна: Видяш б’є в долоні, когось лякає, а кого — не видно. Я встиг перебігти до іншого вікна, в клас влетіла Оленка. Запитую: плювала? Оленка ствердила. Потім машина, пупгестапівець. Оленка потерпала: зараз по неї прийдуть! А час ішов. Я думав: Видяш поліцай і Висоцький теж, може, через те за Оленкою не йдуть? А коли зривали з уроків хлопців, стрельнуло — тут щось не те, але що, що? Кого вони шукають, хіба лише того, хто плюнув? Оленка як прибита. І це — тут щось не те, плюваки їм мало, а потім пригнічена Оленка, мовби не — пустили мене у вікно. Та й чи утік би? А далі: ввели до кабінету — перекладає, як павлик-равлик, що виставився з мушлі й нарожився, Видяш, як мокриця. Я й розсміявся: не стримався. Що за сміх? А мені зовсім не страшно: дивлюся на того Штернфельса й кажу: згадав, як ви упали з жеребця. Ні на павлика-равлика, ні на мокрицю я не дивився: Штернфельс вислухав перекладене і хоч би звів на мене очі — жодна рисочка на його голеному обличчі не ворухнулася. Підняв догори два пальці — відміряв мені двадцять палок і ткнув тими пальцями об зелений стіл: тут бити. Мене узяло на нього таке зло, таке зло, що він такий непідступний, як звір, і я випалив: я плював! Я… А тепер хоч ріжте й соліть мене… Ні про Дінку, ні про Оленку я в цей час не думав. Ні про матір, ні про себе. До всіх мені було байдуже». Задуваючи, вітерець подмухує: так дихав йому в обличчя, слухаючи його, вчитель: «А Дінка?» — «Ні про кого й ні про що я не думав. Мене лупили як Сидорову козу. Я лічив удари, коли вони скінчаться, збився. Але мені ще дужче боліло, коли питали: хто навчив плювати? Хто ще плював? Тут я вже мовчав. І коли мене облили водою й дали на якийсь час спокій, я аж тоді подумав: добре, що не взяли Оленку, хіба вона могла б витримати? Дівчина ж! А якби не витримала, якби призналася не лише про себе, якби призналася й про дядька з Вовчого яру, що б тоді? Скількох би вона людей потягла? Ви, її батьки, Лесь — усі пройшли перед моїми очима. Я молився, щоб Лесь мовчав і нікого не видавав. Я молився, щоб не взяли Оленку. Я люблю її, хоч Лесь подобається їй більше…» З люка війнуло протягом. В’язні задирають голови, ковтаючи повітря. Мартин як отерп у своїй пам’яті. Вони були з учителем на самоті дуже мало, але хлопець згадує: сказав, що любить Оленку, занімів, і вчитель теж занімів. Мабуть, здогадувався про це й раніше. Учень розповідав йому про все, а про це — ніколи, мовби навмисне, щоб признатися аж у в’язничних мурах. Вітерець лагідний, ласкавий: «Люби її…» — він перенімів і в’яже свою розмову з Корнієм Терентійовичем. «Поки вас не побачив, не думав про Дінку. А як вас упхнули в двері сюди, в камеру, то мовби й кинули її, Дінку. Хто, крім мене, знає про неї? Ніхто. Ви ще хотіли її забрати до себе. Певно, я тому був спокійний за неї, що ви на волі. Тепер надія на Леся. Ключ у, нього». І вітер, подмухуючи з люка, мовби доносить смак волі й слова учителя: «Вийдеш, Мартине, звідси, будеш жити — роби чесне діло і не задумуй про наслідки», — він його чекав, а в скронях — дзень-дзень: «Дінка!».