А Оленка, безсвідомо бережучи кожушка — промокне, зашкарубне й візьметься лубом — навмання тулиться до облупленого муру: косий дощ зі снігом сліпить очі, й вона полизує з губів краплі, як свої скапливі безкінечні думки. Лесева мати не випом’янула: «Чого вам тут? — зібрала передачу: «Несіть, діти, — бо своє — трохи хліба, два яйця, цибулину — довелося віддати Дінці. Та Дінка чорна, замурзана. Поки витягли її з-під припічка, вона всі руки подерла, дряпаючись, як кішка. Слова від неї не можна було добитися. В хаті холодінь, хоч вовків гони, а розпалити — зась! Тепло — щастя, а дим Дінку видасть. Видоїла козу, поставила молоко, розіклала своє, але як вмовляла, — марно. Тільки одне: «Де Мартин?» — і наставила очі, як Сергійко. Що могла їй сказати? Зачинила й сказала, що прийде. Лесь запитував: «Де ми з нею подінемось, як Мартина не випустять?» Оленка сама цього ще не знає. Побачила Дінку — й нема такого, чого б заради неї не зробила. Нема. Сама загине, а вона житиме. «Де Мартин?» — Дінка. І, закроплюючись краплями, що стікають із брів, з носа, відповідає, думаючи, собі, Дінці й тому дощу зі снігом — хвищі: «Якби не Мартин, я сиділа б тут у цій тюрмі, або мене вже й не було б на світі…».
Лесь добивається до вартівні, його проганяють. Туди — до брами, до будки під козирком підійшла якась жінка у брезентяку з башликом. Лесь увихається від вартівні й підводить ту жінку до Оленки — Мартинову тітку.
— Почула, що Мартин сидить, і — з передачею. Ви теж? Не приймають? То візьміть і моє. Я не можу чекати. Почула, прийшла, а в мене ж худібка. А ви в Мартиновій хаті не були? — й глянула з-під башлика, й відповідала: — Чого там бути. В тій хаті, хоч посвищи. Якби там щось було, німчура давно б її випотрошила.
Оленка переклала передачу в свій кошик і просить:
— Побудьте з нами, тітко, може, достукаємося.
— Постою, але недовго: у мене худібка.
Дівчина думала: добрих людей таки більше, ніж злих.
А в цю хвилину до Штернфельса вводять Корнія Терентійовича. Слідство не дало ніяких доказів, що він більшовицький агітатор, що зв’язаний з партизанами, тому його треба зламати, щоб невинний визнав себе винним і привселюдно розкаявся. Гестапівець заходить здалеку.
— Колишній учитель, — хто попав до його рук, той колишній, — володіє не лише рідною мовою, а німецькою, російською, польською, отже, обійдемося без свідків, тобто без перекладача? — пауза. — А я, крім своєї мови, ніякої іншої не знаю.
— Гер комендант, мабуть, вважає,— приховував учитель іронію, — що його мова запанує над світом?
— Я не тільки так вважаю. Я на цьому стою. Власне, тому я і тут! — він підняв вказівного пальця: тут — значить, повсюдно! — Тисячоліття рейху, яке почалось, — це не просто встановлення нового порядку, це переможне утвердження й тріумфальне поширення німецької нації на всіх континентах.
«До чого він хилить?» — думає вчитель: його вуса стовбурчаться й стирчать.
— Природа ні зла, ні добра, — веде той, гадаючи вплинути своєю ерудицією. — Вона виключає такі поняття, як рівність, братерство, мир, совість тощо. Вона визнає силу і владу. Є вищі й нижче. Є надлюдина і є мукаюче. Більшовикам кінець. Ми стаємо володарями світу. Хто заперечить силу і владу арійської раси?
— Добра пані за рабами, — мовив Корній Терентійович і запитує, дивлячись у голубі очі гестапівця: — Чи не хоче гер комендант цим самим сказати, що німецька влада тому й дозволила відкрити школу, щоб у ній виховувати рабство.
— Слово «рабство» я поки замінив би іншим. Я такої думки, що дух відданості нижчих перед вищими можна й належить виховувати не лише коштом школи нижчого ступеня, але й коштом університету. Те, чого ви, Проскурник, навчали в радянській школі, пора забути. — Штренфельс зробив паузу. — Ви готові, Проскурник, від цього відректися й розкаятися?
— Ось до чого ви хилили, — усміхається у вуса вчитель.
…А тим часом Мартинова тітка вже пішла. Оленка з Лесем дочекалася, достукалися з передачею. Вартовий узяв кошичка й пообіцяв його вернути. Хлопець відхилив двері вартівні — поліцай перекинув кошичка, висипаючи передачу під мур, на купу сміття. Оленка собі наблизилася до дверей — і затрусилася.
— Що ж ви наробили? — заголосила Оленка, заходячись плачем.
— Така передача, що її й собаки не хочуть їсти. А вони голодні. Геть, нацькую, то й вас поїдять! — накинувся на них поліцай.
Лесь смикнув Оленку за рукав.
Дощ і сніг не перестає. Хлопець радить, щоб Оленка вивернула кожушка вовною догори. Вона так і робить. І вони йдуть до Дінки…
А гестапівець, сидячи за столом, провадить врівноваженим голосом:
— Ваші учні вас зрадили. Ясно?
— Невже так і зрадили? — усміхається собі у вуса Корній Терентійович.
— Один у рахунок не йде, — так, здається, у вас приказують. Признатися: я ним захоплений. Мужність єсть мужність.
— У містечку подейкують: Штернфельс б’є людей, щоб не були такими мужніми, — каже вчитель.
— Він б’є, щоб не були й такими лякливими, — вставляє свій дотеп комендант і бере бика за роги: — А якби ви покаялися, якби той учень покаявся, я б не лише звільнив його самого, хоч він і бешкетник, злочинець. Я подбав би, щоб визволити його матір.
— Так і подбали б?
— Це нелегко, військовий час… Колишній вчителю, як того вашого учня ім’я, прізвище? У вас у всіх такі імена, що ні про що не кажуть: самі звуки. А ви візьміть моє: Зігфрід — перемога. Штернфельс — зоря на скелі. Ім’я й прізвище символізують велич.
— Як на мене, то Мартин не гірше Фріца, а Фріц не кращий Мартина, та й Мартинове прізвище — Господарисько — теж щось значить.
— Отже, ви каятися не хочете? — пауза. — Як мені відомо, радянська влада тут, у Крижах, була менше двох років. Цікаво, невже її коріння таке живуче?
— Природа ні зла, ні добра, гер комендант. Але хіба призначення людини не в тому, щоб жити, відрізняючи добро від зла. Добро і зло не поза природою і людьми. Добро і зло серед природи й людей. Нема надлюдини й мукаючого. Є люди. І вони бувають добрі й злі — такими, як їх ліпить життя. Рівності, братерства, миру, совісті поза ними нема. Радянська влада — це людська совість, споконвічним бажанням якої були рівність, братерство і мир, тому вона нездоланна.
— Ви ще можете вибирати — життя або смерть, колишній вчителю?..
Штернфельс дістає з шухляди листівку й, змахнувши нею, втрачає рівновагу.
— Де партизани?
— Партизан сидить у кожному з нас. Ви воюєте з народом — з батьками і їхніми дітьми; ви воюєте з нашою землею, з нашим сонцем, тому і роса на наших деревах буде вам отрутою. Ви не знаєте нашого народу: він повставав і повставатиме проти рабства. Та й свого народу ви теж не знаєте: кожен народ найбільше шанує волю, гер комендант.
— Ви не хочете жити, Проскурник?