— Жити — це значить, гер комендант, неустанно відкидати від себе все те, що мусить, що повинно вмерти.
— На що ви сподіваєтеся?
— Зоряне небо наді мною і моральний закон у мені — це дві найбільш величні речі на світі — так, здається, сказав Кант.
Гестапівець натне на кнопку дзвінка — вивести!
…А Оленка підкрадалася до Мартинової хати. Лесь чатував на вулиці. Вона бере ключа за вушко — сінешні двері розчинені, її відкинуло до рогу. Махнула хлопцеві рукою. Насторожено й боязко вони підступили до дверей та й бачать: тітка Люба тягне козу за роги, Дінка вчепилася й не пускає — зіткнулися на порозі.
— Очмано, відпусти. Я тебе не видам. Я не візьму за тебе гріха на свою душеньку, але козу заберу.
Оленка у вивернутому кожусі вскочила у сіни, але Мартинова тітка не перестала тягти козу за роги.
Дівчина вхопила на руки Дінку, а та відбивалася руками й ногами, як звіреня.
— Ходімо до Мартина, — Оленка їй.
Дінка втихла.
— Правда? — перепитала й стала підбирати чобці, які погубила.
— Лесю, загортай її в рядно, — заквапилася дівчина.
— Я допоможу, загорну, — згодилася тітка Люба. — Винесіть її, діти, звідси, бо тут її ніхто не вбереже.
Дінку посадили в рядно, завдали Оленці на плечі, й вона понесла. Лесь пособляв, підтримував, потім і сам ніс; петляючи вуличками й провулками, покидаючи Перначівку, через розвалини й згарища вони вибралися до мочарів; він мовчав, бачачи, що прямують до Оленчиного дому, і навіть на городі не запитав, що ж скаже їй батько?
Згинаючись під дощем і снігом, побіг назад до мочарів, щоб його тут ніхто не помітив.
Дівчина внесла на своїх плечах Дінку до хати і, не зсаджуючи її з рядна, сказала:
— Якщо хочете здавати поліції, то нас обох.
Хата дихнула теплом і мовчанням. Сутінки. Мати палить у грубі, Сергійко сидить у батька на колінах, — такого в них уже давно не було: вечір ніщо не приховав від Оленчиних зірких очей.
— Полікарпе, зачини двері,— почувся голос матері.
Батько поставив Сергійка на ноги. Мати підступила до Оленки й простягуючи до Дінки руки:
— Ти чия?
— Маріїна, Мартинових сусідів, — відповіла за неї Оленка.
— Закоцюрбіло, задубіло мале, а ти змокла як хлющ, перемерзла на сіль, не стій — віддавай її мені.
Мати взяла Дінку з рядном, батько роздягав Оленку — їй аж не вірилося.
— Приймаєте, не виженете?
— Щось ми з нею придумаємо… Залізо гнулося в наших руках, давали йому раду, а тут щоб не дали? — казав батько, стріпуючи її кожушка. — Ніхто не перестрів, нікого не здибали?
— А я про це не думала. Я думала, щоб її донести.
Дінка вивертається з рядна, випорскує з материних рук, наставляє кулачки, кусається:
— Де Мартин? Де?
— Полікарпе, візьми її.
Батько бере Дінку, а вона дряпає йому обличчя.
— Де ж він — Мартин? Де?
Школу зачинили; заборонили, як подейкують в Крижах, і Оленка як зв’язана: не має себе де подіти.
В хаті — Дінка, Сергійко й вона. Батько на своїй службі. Мати рушила на села щось вимінювати: вчить біда ворожити, як нема що в рот положити… А їй відомо, куди вона йшла.
Оленка читала Дінці й Сергійкові, подавала завдання: вчить бавитися в школу, й тепер вони пихтять, щось мазюкаючи крейдою. Хлопчик старається коло столу, поступився дівчинці маленьким стільчиком, бо батько наказав йому: «Якщо її зачепиш, якщо хоч волосок з її голови спаде!..» — показуючи на Дінку, а вона старається, схилившись над табуреткою. Оленка взялася за роботу; вишиває хрестиком — чорні й червоні хрестики. Вишивання не дається — голка колеться, й вона час від часу посмоктує пучки.
При самій згадці про Корнія Терентійовича й про Мартина кров ударила в голову. Так їй шуміло в голові й так голова крутилася, коли вона стояла напровесні над Крижечаикою, спостерігаючи бурхливу повінь. Крижечанка вийшла з берегів, клекотала, вируючи під мостом. Крижечанка проламала греблю! Кипить, піниться, клекоче, несучи пеньки, колоди — усе, що запопаде, і заливає городи, садки, хати, — все, що траплялося їй на шляху: верхів’я дерев і комини стирчать, як острівці.
— П’ять!
— Йду гулять!
Сергійкові набридло писати: крикнув, а Дінка відгукнулася — здружилися за три дні, мовби в одній колисці росли.
А Оленка не чує їхніх вигуків. Кров б’є у скроні. Голова гаряча. Тіло, як лід. Крижаніє в грудях: Мартин сидить за неї. Вчитель пішов рятувати Мартина, учнів, і його посадили. І те, що вона дома, в теплі, а вони у в’язниці, замуровує її льодом. До всього батько й мати заборонили їй бігати з передачами. Раз віднесла: сиди й не рипайся, бо у нас Дінка, ти сама її принесла. Хоча б їх віддавали, ті передачі,— викидають на смітник. Тьотя Тоня, може, останнє віддає, а вони — на смітник. А може, знайшовся б поліцай, який і не викинув би?..
Дівчина чипить на стільці край вікна. Голова як причеплена. Оленка, чи не Оленка?
— Двісті! — гукає Сергійко.
— Скачи на місці! — відгукується Дінка.
Човготить стільчик, гримає табуретка — Сергійко кладе руки Дінці на плечі, Дінка кладе руки на плечі Сергійкові, і вони починають скакати.
«Я є, чи мене вже нема?» — думає Оленка.
Шиття — лиштва лежить у неї на колінах. Оленка не бачить, як, сплівшись, Сергійко й Дінка скачуть, притупуючи. Береться за голку — чорними й червоними хрестиками беруть її думки: батько… вбитий партизан, а вона несе Дінку. «Що я тоді думала про батька! — згадує.— Але хіба я могла його ненавидіти, коли принесла Дінку? Я знову любила батька, як матір. Вони прийняли Дінку, наче рідню свою. А інші батьки могли й не прийняти. Забирай, звідки принесла! Мати викупала Дінку, вбрала її в Сергійкову сорочку. Батько зробив для Дінки місце в комірчині на той випадок, якби нагодився хтось чужий. Сергійко з Дінкою наче близнюки, дарма що вона чорнява, він білявий, а мовби в одній колисці винянчели. Ми і спимо разом. Тапчан вузький, тому Дінка із Сергійком головами в один бік, а я в другий. Ліпше й придумати трудно. Що ж мене мучить? Чом я не маю спокою?»
Оленка тягне нитку, а її думки не тягнуться, рвуться, і вона не може зв’язати їх докупи: «Як я ступила з Дінкою на плечах через поріг— наша хата, здалось, мов оновилася: мир, злагода, начеб уже нема війни. Я думала: батько вив’язався з поліції, але ж ні. Що ж тоді перемінилося? Полягали спати, а я не спала, хотіла почути бодай якесь одне слово, яке б обнадіїло, заспокоїло. Батько сказав: «Ту Дінку нам сам бог послав».
Зраділа. Мені стало соромно за свої слова: «Якщо хочете здавати в поліцію, то нас обох!» Я каялася, проказуючи в подушку: «Татусю, мамцю», — відчуваючи своїм тілом розніжених у сні Дінку й Сергійка. Але вранці я вже не каялася. Батько не пустив з передачею: зась! Мати сказала, що треба пильнувати Дінку. Я сказала батькові, що передачі викидають на сміття, й крикнула: «Може б, й ви викинули, тату?» Батько відповів: «Якщо буде треба, то я сам віднесу». Мати насварила мене: як я розмовляю з батьком? Минув день, другий. Я помітила й помічаю: мати вже не такі злі, не такі журні, не сидять, як у камені. Та й батько звеселіли. Вони щось знають і приховують. Що вони знають і що приховують від мене?»
В Оленчиних очах заплигали червоні й чорні хрестики: «А Мартин і Корній Терентійович сидять. Їх мордують, морять голодом. Може, хоч Лесь їм якусь шкуринку передасть.
«Мартин сів за мене, Учитель сам пішов на муки. Чому в світі є вигідно й не вигідно. Де ж тоді правда?»
— Двісті!
— Скачи на місці.
З вулиці до них хтось завернув: обшмуляна вушанка, синеньке пальто, кирзяки — лиштва із сирового полотна, клубочок ниток впали на долівку, всі її думки розсипалися по хаті.
— Чужий! — гримнула. Розняла Дінку і Сергійка. — Ти — за віника, підмітай! — А Дінку за плечі, вивела в сіни й загнала в комірчину. — Щоб і не писнула!
Дівчинка тремтіла, як колосок, обіцяючи:
— Не буду… Сховай мене.
Двері рип — Лесь.
— До вас можна? — торкнувся, вітаючись, рукою вушанки, збив набакир, кучері висмикнулися й шовковіють.