— А я тебе не впізнала. Ти вже в зимовому.
Стояла в сінях.
— А я чекав позавчора, вчора… Думав, понесемо передачу.
— Я не можу.
Лесь примружився.
Помовчав. І замість того, щоб дорікнути їй, чому це вона три дні тому могла, а зараз не може, сказав:
— А ти знаєш: поголосочка, що Мартин признався й сидить замість тебе, розходиться, — й дивиться на неї: брови оксамитилися. — Ти не думай, що я хоч комусь заїкнувся, як ти сама мені признавалася, що воно було і як обернулося. Я нікого не продавав, хай би мене вішали й розстрілювали! Але поголосочка…
Оленку начеб хто поставив до стіни.
А Лесь:
— Розумію… Хм!.. — мовляв, сліпому видно, чому ти передачі не носиш, проте не випалив, що вона боїться батька.
Дівчина поривалася заперечити — Дінка не пускає її з хати, але відібрало мову.
— Я носив. І носитиму. Ну, бувай… — він пішов — покинув свій голос. Оленка довго не могла відірватися від стіни. Він не запитав про Дінку, мовби її не було.
Вона нагадувала танцюристочку й танцюриста, що ще недавно витинали під лічилочку ніжками, а тепер посідали й нічичирк — уступав чужий; потім вона щось робила — куди не ступне, а Лесів голос нема-нема й озветься: «Хм!..»
Батько прийшов раніше. І по тому, як вій чекав на матір, як кинувся з хати, наглянувши її під явором, як перестрів і, високий, низився перед нею, і по тому, що вони простоювали за порогом, у сінях, перемовляючись, і по тому, як батько роззув матір — болото, ноги не витягнеш, й спровадив її, Оленку, надвір чистити ті чоботи; вона збагнула — мати принесла новини.
— Нашвендялася я, нічого не виміняла, нарвала ноги й нанесла болота, — бідкалася мати.
А батько був начеб чимось утішений. І по тому, як він перезиркувався з матір’ю, вона ще дужче утверджувалася: вони щось знають, але затаюють. Що? Мабуть, вони перемовлялися без неї, при Дінці й Сергійкові, але що ті могли второпати? Малі. А вона носила в собі Лесеве: «Хм!..» — і ворожість до батька повернулася з новою силою: всі мають право їй докоряти, допікаючи.
«Затаюйте, нічого мені не кажіть, я ні про що вас не розпитуватиму, але і вам я нічого не скажу», — думала вона.
Полягали рано. Дінка й Сергійко поборюкалися, пововтузилися й заснули їй в ногах. Сплять батько з матір’ю. А до неї сон не йде, хоч заший очі: ввижається загнута палиця Корнія Терентійовича, ввижається брудна Мартинова сорочка, яку хотіла колись випрати, вона чує: «Хм!..» — і тому, що воно не чиєсь, а його, Лесеве, те «Хм!..» невідступне.
Дівчина заплющує очі. Тоді шепіт:
«Так ти відразу знайшла, як було сказано?»
«Що там шукати — хутір під лісом. Я довше чекала, поки туди добивалася».
«А він спочатку гнівався?»
«А ти б не гнівався?»
«Але сказав — добре, що я послав тебе, а сам не пішов?»
«Сказав, що ти «передбачливий».
«Якби зброя, то висадили б моста, а тоді спробували б напасти на гестапо й на поліцію, розбити тюрму? Він так і сказав?»
«Сказав».
«Я завтра вільний. Якби дочекатися завтра?»
«Завтра — вже нині, Полікарпе… Чого ти не спиш і мені не даєш? Я так втомлена, така зболена: ми — між молотом і ковадлом, так що не дуже радій, Полікарпе».
«А я як подумаю, Улю: життя — розумніше нас самих».
Мати затихає. Батько ворочається. Оленка зв’язує докупи почуте — вишиває червоні й чорні хрестики: яке те завтра — нині не буде, вона піде з передачею.
Її не пустили. Різали й кололи дрова коло воріт. Оленка допомагала пиляти. Надвечір мати покликала батька. Він так гухнув сокирою об поліно, що воно розскочилося надвоє, й пішов. Оленка теж побігла від воріт. Вигулькнула з-за рогу хати батько вітається з кимось. «Он хто такий той він! — подумала вона, згадавши нічну розмову й побачивши його в сірій гуньці, в сірій смушковій шапці.— Зайшов з городів, тому його й не побачили». Він повернувся до неї обличчям, і вона відразу його впізнала — дядько з Вовчого яру.
Поманив її пальцем. Підступила.
— Пам’ятаєш? Не забула мене, Оленко?
Їй так багато хотілося йому оповісти — про все.
— Неси, Оленко, дрова і пильнуй, щоб когось не наднесло, а ми з твоїм батьком посидимо й поміркуємо.
Вона носила дрова, не спускаючи очей з вулиці, пильнуючи, що робиться на сусідах, і думала: «Он як воно повертається — життя розумніше найрозумніших… Може, тато й праві?» — згадала нічну розмову, радіючи, що її не проспала, і тягаючи полінця від воріт у сарайчик під хатою — перед городом, спостерігала: мати вивела в сіни Дінку й Сергійка лущити в решето квасолю. Батько з дядьком із Вовчого яру на самоті. Якби їй не прогавити його.
Коли він відходитиме, скаже: «Нападіть на тюрму, розбийте! Візьміть і мене з собою!» — була така рішуча.
Вже й звечоріло, брався морозець, а дядько з Вовчого яру не відходив, і вона носила дрова. Наклала собі на руку, притулила полінця до грудей — у хаті засвітилося. Оленка пустилася бігцем до сарайчика й зупинилася за рогом хати: городом ішов дядько з Вовчого яру, тримаючи за руку Дінку. Висока смушкова шапка, широкі плечі й маленька, зав’язана попідруки в материну хустину Дінка віддалялися, сутеніючи. Нічого й нікому вона не встигла сказати: пропало.
Вранці батько сидів задуманий край столу, довгі руки на колінах, голова схилена; так він присідав у кузні, вирубавши із сталевого листа лемеша, скінчивши малу роботу й перепочиваючи перед тим, як братися до великої, бо щоб той леміш орав, його треба гріти, гартувати й гострити.
Повільно вставши, підійшов до Оленки, поклав їй на плече свою руку.
— Неси, доню, передачу. Нині можна, — сказав і пішов на свою службу.
Оленка пішла з передачею. Її відганяли — нині не приймальний день: завтра. Вона настоювала, грюкала, била кулаками у двері вартівні.
Тут її надибав Лесь.
— Можеш не добиватися, — сказав. — Нині їх розстріляють…
Оленка зблідла. Він повторив:
— Надвечір. Над Вовчим яром… Там усіх розстрілюють. Знаєш, коли я почув, то подумав: краще б мене розстріляли. Я і зараз так думаю.
Їй засіло в голові: «Завтра — це нині», — й вона спитала:
— То чого ж?
— Що чого ж? — перепитав він.
— Ходімо, нехай і нас з ними. — І взяла його за руку. — Ходімо! Нині або ніколи.
— Ще рано, — обізвався Лесь.
Вони спустилися до дерев’яного мостика. Хлопець сказав, щоб вона очікувала його край Вовчого яру…
А тим часом батько приніс цю страшну новину додому. Було ще рано, й мати рушила в знайоме їй село, щоб сповістити партизанам про розправу, яку задумали фашисти, і щоб партизани встигли вийти під вечір до Вовчого яру.
…Оленка не пішла додому: нащо? Пішла до Крижечанки, йшла її берегом. Підмерзло — взялися зазимки, і йти добре: не грузнула. Потім ступила на кладку, через яку батько колись ніс на руках дядька з Вовчого яру, й, сполохавши, вигнала з осоки селезня й дику качку.
Їй стало шкода, що вона їх сполохала, але вони й не злетіли на крила; відпливла руденька качечка, до неї підплив зеленоголовий селезень.
Ще на кладці, дивлячись у річку й бачачи себе у воді, вона знала: «Як їх приведуть і поставлять над яром, ми з Лесем вимахнемо з яру до них, станемо поряд і нехай тоді стріляють, — все, чим і як жила, все, про що і як думала, визріло й чекало кінця. — Нині або ніколи». Пустила з рук кошика з передачею, і він поплив за водою.
Вона побрела над яром, щоб із висоти було видно, як появиться Лесь.
Часто оглядалася і в кожушку, в білій хустині стояла над урвищем, як золотава берізка, яку не обнесли вітри.
Вона побачила їх ще за голими тополями на дорозі: гулькнула, сховавшись край яру, й, пильнуючи, куди їх поведуть, вчепилась руками за зморожений спориш. Залягла надто далеко: вони звернули відразу за цвинтарем. Оленка, чіпляючись руками за траву й кущі, поколінькувала, щоб бути навпроти них. Таки перегнала їх. Визирнула й припала до землі: йшов Корній Терентійович. Руки зв’язані. Йшов Мартин — у кашкеті з поламаним козирком.
Руки теж зв’язані. За ними — Видяш і ще один поліцай, на коні Штернфельс: ведуть.
Її не видно: прихилилася за горбочком, пальці погладжують зморожену мураву, і вона шепоче: «Ведіть…»