Степ, нерівний, котився хвилями. Де-не-де росли кущі. Орачі тільки виїжджали. Здалеку чути їхні голоси. Небо на сході вже порожевіло, а через хвилину-дві зайнялося червоною загравою. Потім з’явився крайчик сонця і пустив проміння по полю.
Дивиться Йосип на житнисько, переплетене павутинням бабиного літа, але думає про інше, про школу. Якби відпустив батько, побіг би. Ще б встиг.
Батько все поганяє коней.
Гайвороння хмарою кружляє над ріллею, шукаючи черв’яків.
Іванко прокинувся, протер кулачками очі, запхикав.
— Ти чого? Вставай: ми на полі. Ти ж так учора хотів, — сіпав його Йосип за плечі.
Брат ніби не вірив, примружував то ліве, то праве око.
— А де тато? — запитував він.
— Он! — Йосип пальцем показав у другий кінець поля.
Старий Таранчук, зігнувшись, цупко тримав плуг обома руками. Осінь видалася сухою. Дощів не було. Орати важко. Земля потріскалася. Відвалюються не скиби за плугом, а брили.
Хлопці скочили з воза і побігли назустріч батькові.
— Ану, Йосипе, берись за чепіги, — не зупиняючись, сказав батько.
Йосип не раз просив батька, щоб навчив орати. Він уже ж великий, скородити вміє. Та тільки-но взявся за чепіги, як плуг вискочив з борозни. Коні відчули, що їм легше, і побігли.
Йосип не випускав чепіги з рук. Він спритно заглибив плуг, але батько наказав зупинитися: огріхів робити не можна. Збили коней назад. Заорали огріх. Іванко йшов борозною за Йосипом, розминаючи в руці грудку землі.
Хоч Йосип і зробив кілька огріхів, батько, одначе, доручив йому обійти круг, а сам сів покурити. Іванкові дав батога, так що брати орали обидва.
— На повороті допоможеш Йосипові завернути коней в борозну! — сказав він меншому синові.
Не так довго орати морг поля. До обіду справилися. Дали коням вівса, а самі сіли під возом відпочивати.
Іванкові було дуже весело. З великим апетитом він їв сало з черствим хлібом. Намагався хліба кусати побільше, а сало тільки лизав.
Йосип раніш від нього з’їв своє сало. Йому батько дав ще кусочок, але все-таки він попросив брата, щоб і той поділився з ним. Іванко не жадний, дав два рази вкусити свого сала, взявши взамін шматок хліба.
Батько встав. Перехрестився на схід.
— Ну, дякувати богу, почнемо сіяти, — мовив.
Оперезався сівачем, зняв з воза сівачку, наповнив її житом, приладнав на грудях і повільно пішов ріллею. Набираючи раз за разом в руку зерна, він розмашисто кидав його в землю.
Хлопці відпочивали, поки він не вернувся, щоб знову набрати жита. Тоді батько впріг коней у борони. Йосип став заскороджувати засіяне, а Іванко ходив позаду і розбивав великі грудки, кидаючи грудку на грудку.
Таранчукові, мабуть, жаль стало синів.
— Малі помічники ви мої!.. — говорив він.
Коли половина поля була заскороджена, батько вирішив посадити Йосипа на коня, щоб не дуже перевтомлювався. Іванко сидів під возом і доїдав шматок хліба.
Якраз у цей час на поле виїхав з Маркіяном Бородай.
— Еге! — закричав він ще з шляху. — Де це видано, щоб скородити верхи на коні? Мені більше жаль свого коня, ніж паршивця-хлопчиська.
Йосип скочив з коня і поплівся ріллею. З-під борін здіймалася курява.
Бородай сварився з Таранчуком, обзивав його голодранцем, докоряв, що він не знає ціни худобі, пророчив, що вік не бути йому господарем.
Батько взяв з Йосипових рук повід і сам почав доскороджувати.
Хто печалився, що не йдуть дощі, а Йосип радів: у школу можна було ходити босому.
Кожного вечора він вибігав на подвір’я і дивився на небо. Мати думала, чи не зорі рахує. І тільки сьогодні ранком догадалася.
Дід Архип якось говорив Йосипові, що, коли звечора небо чисте, ясно зорі сяють і місяць пливе неоколований — слід добру погоду чекати.
Вчора збиралося на дощ, а сьогодні ранком він лив як з відра.
Йосип стояв на порозі і дивився на брудний ручай, що дзюрчав під самою призьбою, протікаючи на вулицю. Пора йти в школу, а дощ не переставав, попробуй іти босим у таку холодінь.
Мати дістала з скрині свої чоботи.
Вона держала їх в руках, задумливо дивилася на них. В них Ганна дівувала, стояла під вінцем… А одного разу трохи не продала. Та якось викрутились.
Озувся Йосип. Чоботи великуваті. Довелося намотати онуч.
Нічого, що чоботи на високих підборах. Хто спробує глузувати, Йосип тому знайде, що відповісти.
Мати просила не лізти в калюжі, йти обочинами, а то чоботи розкиснуть.
Але Йосип таки не послухався.
Вийшовши на вулицю, він не схотів іти стежкою. Йшов дорогою, чвакаючи в болоті. Так не видно було, чи чоботи на високих, чи на низьких підборах. А як зайшов у школу — зняв їх і засунув під парту.
На уроці рідної мови Єва Станіславівна викликала його до дошки.
— Чом не був два дні? — запитала.
Йосип м’яв у руці грудку крейди, дивився на підлогу.
— Скородив! — відповів за нього Маркіян.
— А ми вчора навчились велику букву «А» писати, — сказала вчителька.
— А я, думаєте, не вмію? — тихо вимовив Йосип.
— Напиши раніше мале «а».
Йосип так тиснув на крейду, що аж рипіла дошка.
— Молодець! — хвалила вчителька, — Якщо вмієш писати «А» велике, напиши.
Весь клас дивився на Йосипа. Він ледве не на півдошки вивів коло і приставив до нього загнуту палицю, як це колись робив на пасовиську Микола. Хтось пирснув на першій парті, на другій, аж поки не зайшовся сміхом увесь клас.
— Ну й голова! — викрикував третьокласник Петрик.
Не втрималася і Єва Станіславівна.
— Сідай, — сказала вчителька, коли в класі трохи ущухло. — Бачиш, як погано, коли пропускаєш уроки. Треба було поцікавитися в товаришів, чого вони навчилися вчора.
Вона вже не сміялася, а із співчуттям дивилася на Йосипа.
— Ну й голова! — не вгамовувався Петрик.
Єва Станіславівна присоромила його:
— Розумний який. Краще задачу розв’язуй. Крутитися ти мастак. Третій рік крутишся. Дивись, Йосип тебе ще обжене.
Так було заведено: коли в третьокласників урок арифметики, то в першокласників — рідна мова. Це давало змогу економно використовувати дошку.
— Хто напише велике «А»? — запитала вчителька.
Піднеслося кілька рук. Маркіян аж вилазив з-за парти:
— Я! Я!
Єва Станіславівна його не викликала.
До дошки вийшов сусід Йосипа, Яшко. Висунувши язика, він старанно виводив літеру.
— Бач, Йосипе, як пишеться велике «А»? На завтра тобі доведеться потрудитися. Шість лінійок щоб написав букви «А». А сьогодні ми писатимемо малу букву «б».
На перерві хлопці мали забаву. Сіпали Йосипа за волосся, реготали до упаду. Пустун Петрик помітив під партою чоботи на високих підборах. Виманивши Йосипа з-за парти, він витягнув їх.
— А дивіться-но, він у бабських чоботях прийшов.
Йосип встиг одного чобота відняти, але другий пішов по руках.
— У ба-абських! — галасував клас.
Йосип розсердився не на жарт. Чоботом, що був у нього в руках, він лупцював наліво й направо. Бігав по партах, щоб відібрати другого чобота. Та де там! Його передавали з рук у руки.
Вже задзвонив дзвінок, а Петрик, як навіжений, носився з чоботом по класу й репетував:
— Бабський! Бабський!
Йосип гнався за ним. Ось вони зупинилися напроти вікна. Йосип розмахнувся своїм чоботом. Петрик спритно відвернувся. Удар прийшовся по шибці, і вона розсипалась.
Учні зразу ж посідали за парти. Стало так тихо, що Єва Станіславівна здивувалася, зайшовши в клас.
Вітер заганяв у клас краплини холодного дощу.
— Хто розбив? — запитала суворо.
Учні посхиляли голови і не дивилися один на одного.
Єва Станіславівна не спускала погляду з Петрика.
Клас напружено мовчав.
В очах Йосипа з’явилися сльози.
— Я! — підвівся він.
— Сідай, — сказала вчителька.
А Петрик, радіючи, що Йосип взяв на себе всю вину, пускав тихенько шпильки: