Закам’яніло серце в старого Таранчука. Зроду ні від кого теплого слова не чув: голодранцем, ледацюгою обзивали. А після того як у Бородая взяв два морги в оренду, ніби воскрес. Почав мріяти.
— Таранчук угору пішов, — говорили в селі.— На ноги зіп’явся.
— Чи багато мужикові треба? Хліб та вода — і вже не біда, — відповідав Таранчук.
В цей час під його вусами з’являлася посмішка. Він широкою долонею проводив по губах, ніби стирав її, щоб ніхто не побачив. Напровесні думав купити коня.
У сім’ї Таранчуків настали мир і злагода. Йосип рідко тепер пропускав уроки, йому пошили чоботи з підківками. Звечора він завжди мастив їх розтопленим лоєм і ставив на припічку. В школі вважався кращим учнем, до всього був цікавий. За те і любила Єва Станіславівна хлопця, в приклад іншим ставила.
Вона заплатила за вибиту шибку. Батько про це навіть був би й не знав, коли б Маркіян не розповів.
Одного Йосип не любив у школі — попа. Та не тільки він недолюблював батюшку. Кожен з першокласників намагався втекти з уроку закону божого, щоб не чути єлейного голосу отця Анатолія.
Учні навіть встановили чергу, кому і в які дні треба все-таки відмучитись, пересидіти його урок.
З багатьма учнями подружив Йосип. Зійшовся він і з сином колишнього багатого поміщика, що тепер розорився, Стасем Бронєвським.
Стась і підмовив якось Йосипа не втікати з уроку закону божого.
— Сьогодні батюшка буде роздавати цукерки тим, хто залишиться, — сказав Стась. — Минулого разу обіцяв.
Піп справді поклав на стіл якийсь пакуночок, загорнутий в газету.
— Всім, хто мене слухатиме і не буде, як антихрист від хреста, втікати від мене, я дам гостинець, — почав він. — Так робив Ісус Христос. Він ніколи не обминав ближнього.
— Я ж говорив, — штовхнув Стась Йосипа.
А піп медовим голосом вів далі:
— Але Ісус Христос любив тільки віруючих, тільки віруючим допомагав. Ми, вірні чаду Ісуса, виконуємо волю і повеління його. Отож, діти любі мої, хто з вас буде слухняним, я дам тому ось це, — він вийняв з пакунка жменю цукерок в червоних папірцях і показав учням. — Тільки після уроку. А зараз ми продовжимо розмову про ковчег і Ноя.
Піп розповідав дуже нудно, і Йосип перестав його слухати. Він дивився на пакунок з цукерками, міркував, скільки йому дістанеться, половину він обов’язково віднесе Іванкові.
Стасеві, мабуть, також набридла розповідь отця Анатолія. Він закрутився, щипнув Йосипа за вухо і зашепотів:
— Кинь слухати. Ось давай намалюємо цей ковчег.
Йосип тільки того й чекав. Стась вийняв зошит, і Йосип почав малювати.
— Навіщо дерева? — штовхнув Стась. — Море малюй. Потоп же був.
Йосип замазав дерева. На листку паперу з’явилися пінисті хвилі. Ковчег був схожий на хату, тільки без вікон і без дверей.
Можливо, піп і не помітив би, що хлопці його не слухають, але вони були необережні. Йосип ненароком зачепив чорнильницю, і вона, перевернувшись, упала на підлогу.
Піп підійшов до них.
— Стась! На коліна! — з притиском прошипів він. — І ти, як тебе?
— Йосип, — підказали учні.
Стась і Йосип стояли на колінах обличчям до стіни. І коли Стась зиркав на Йосипа, той показував йому кулака.
Стояти на колінах було дуже незручно, а дзвінка все не було. Йосипу вже були не милі цукерки.
Піп закінчив урок ще до дзвінка.
— Марш на місця, — повернувся він до винних. — Щоб це було востаннє. Ісус вчить, що той, хто не слухає слово боже, — неугодний богу, боговідступник. А тепер я роздам гостинці. Але ви, Стась і Йосип, повинні сказати при всіх, що ніколи не будете богохульничати.
— Не буду! — хитнув головою Стась.
— А ти Йосипе?
Хлопець дивився спідлоба.
— І він не буде! — запевняв Стась отця Анатолія.
Піп відчув, що мужицький син обіцянки не дасть.
— Ти що ж, цукерок не хочеш? — схопив Йосипа за плече отець Анатолій.
— Не хочу! — вигукнув Йосип і рвонувся до дверей.
Похнюпившись, ішов Йосип селом додому. Здалеку він побачив над річкою Грицька і Яшка в гурті хлопців. Вони махали йому руками, щоб швидше біг до них.
Не встиг Йосип ступити на кладку, як його схопили за руки і потягнули на берег.
— Що, ради цукерок дружбу продаєш? Чому не в свою чергу на уроці? — ліз до нього з кулаками Грицько.
— Віддай цукерки! — горланив Петрик.
Йосипові стало страшно. Стояв і тремтів усім тілом.
— Я… я… не взяв! — важко вимовив він.
— Брешеш! — не хотіли вірити хлопці.
— Витрушуй усе з торби! — скомандував Грицько.
На мерзлу землю випали зошити, пошарпаний буквар, олівець і саморобна ручка.
— Витрушуй! Витрушуй! Не бійся! — лунали голоси.
Третьокласник з підбитим оком вихопив торбину з Йосипових рук і почав шарити в ній, але нічого не знайшов.
— Крихти від хліба, — сказав він невдоволено і шпурнув торбу на землю.
— Вивертай кишені! — далі командував Грицько.
В кишенях, крім старого заржавілого цвяха, також нічого не знайшли.
Йосип кліпав очима.
— Ану пошукаймо за пазухою, — запропонував хтось.
Відлетів єдиний гудзик від Йосипової сорочки, і холодні Петрикові руки стали неприємно лоскотати голе тіло.
— Це правда, що ти не взяв цукерок? — в який уже раз запитував Грицько.
— Не віриш — шукай! Я не брешу! — рішуче заявив Йосип.
— Мабуть, з’їв! — зробив висновок Яшко. Він стояв весь час збоку і дивився великими очима на товаришів.
— Кажу, що не взяв! — повторив Йосип.
Хлопці не йняли віри.
— Щоб не забаглося підводити нас, ось тобі! — Грицько штовхнув Йосипа кулаком у спину.
Ніби вороняча зграя, накинулися на Йосипа хлопці. І кожний хотів ударити його.
Якби не дід Архип, лежав би хворим Йосип після стусанів.
Дід своїм костуром розігнав розбишак. Він не допитувався, за віщо Йосипа лупцювали. Допоміг йому зібрати книжки, витер кров з обличчя і мовчки повів додому.
Їх наздогнав Маркіян.
— Ти не бійся, Йосипе, — заговорив він. — Завтра розкажи все пану керовніку. Ой і влетить їм. Ось побачиш. Я буду за свідка. Я бачив, як вони тебе били. Весь час сидів у рівчаку і все…
— Ех ти, герой! — перебив його дід Архип. — Чом же ти не допоміг товаришеві в біді?
— Боявся! — кинув Йосип.
На другий день прийшов Йосип у школу з розпухлим носом, з синяками під очима. Його пан керовнік зразу ж покликав до себе в кабінет.
— Хто бив? — крикнув розлючено.
— Не знаю. Певно, не з нашого села, — густо червоніючи, відповів учень.
Блискуча лисина пана керовніка покрилась зморшками.
Школярі знали: раз на лисині з’являються зморшки — значить, пан керовнік збирається заревіти ведмедем. Тому його і прозивали або «лисина чиста», коли він почував себе нормально, або «лисина гармошкою», коли він був чимсь невдоволений.
— Ах, пся крев, бидло ти паршиве! Його б'ють, а воно мовчить. Пся крев! — заревів «лисина гармошкою».
Сторож Кирик ввів зляканих Грицька і Петрика. За ними ввійшла Єва Станіславівна.
— Вони били тебе? — спитав пан керовнік.
— Ні.
— Ах ти ж бидло! Будеш казати правду чи ні?
— А може, це не вони, — сказала учителька, звертаючись до пана керовніка.
— Ви що, захищаєте оцих бандитів? — вказав пан керовнік на Грицька і Петрика. — Тоді відповідайте за оцих розбишак! Вийдіть з кабінету, я сам розберусь.
Єва Станіславівна пішла до дверей.
— Значить, не знаєш, хто так чудово розмалював тебе, — зло хихикав «лисина гармошкою». — А мені Маркіян все розказав… А ви забирайтесь геть! — замахав він кулаками на Грицька і Петрика. — Щоб не тільки в школі, а й біля школи я вашої ноги не бачив. Так і скажіть батькам!
Викликаючи Йосипа до себе, він хотів говорити з ним ласкаво, щоб той виказав тих, хто особливо не любив закону божого. Але тепер пан керовнік знав наперед, що йому нічого не скаже впертий мужицький син.