Пан керовнік завжди дивився скоса на Єву Станіславівну. Батько її помер, коли Єва ще була гімназисткою. Щоб одержати атестат, вона влаштувалась репетитором.
Прибіжить було з гімназії на квартиру, яку знімала за дешеву ціну на околиці міста, над яром, і голодна поспішає дітей армійського офіцера розуму навчати.
Ботики старі, мотузкою підв’язані. Витирає на ганку ноги довго-довго, щоб у покоях не слідити.
Офіцерша дуже не любила Єву і, коли б не панський гонор, ніколи б репетитора не наймала. Тим паче бідну гімназистку.
Платили Єві за уроки тарілкою супу, а інколи стареньким платтям.
Жила вона єдиною мрією: швидше закінчити гімназію. Закінчила. І тепер намагалася допомагати сільським дітям, внести хоч малу радість в їхнє життя.
Якось погожого зимового дня учителька повела першокласників на гору.
Сліпуче виблискував на сонці сніг. Хлопці з кількома парами санок бігли гуртом за село. Дівчаткам-першокласницям хоч і дуже кортіло покататись, але батьки їм не дозволили.
— Там на Городиську снігу насипало, от поспускаємося! — вигукував Йосип.
— Ану сідайте, Яшко з Йосипом, а я вас повезу, — сказала Єва Станіславівна, беручи в руки поводок.
— Хіба ми маленькі,— запротестував Йосип, — Краще сідайте ви, а ми вас повеземо.
— Сідайте! Сідайте, Єво Станіславівно! — запрошували хлопці.
Але вчителька їх не послухала. Вона посадила-таки Йосипа з Яшком на санки і весело побігла підтюпцем.
Хлопці, ніби ненароком, попадали в сніг.
Не впізнати гору Городисько зимою. Вона вся наче велетенський сніговий замет.
— На самісіньку вершину ми не доберемося, — мовила вчителька.
— А нам і з половини добре буде кататися, — відповів за всіх Йосип.
— Ну, тоді гайда!
Школярі, підштовхуючи один одного, дерлися по снігу.
Вчора удень трохи відлигло, і сніг вкрився міцною, рудуватою корою. Він навіть не провалювався під ногами, а лише хрустів.
Пройшовши трохи, учні зупинилися перепочити. Перед ними, як па долоні, розкинулося село. Навколо нього біліли сніги, а воно маячило серед заметів, мов острівець. Підіймалися вище.
— Чи не втомилися? — запитала вчителька.
— Ні, ні!
— Все-таки далі підійматися ми не будемо, — вирішила вчителька.
Санки звезли докупи. Посідали.
— А тепер і пополуднуємо, — Єва Станіславівна вийняла з портфеля кілька куснів хліба, намазаних маслом.
Один лише Маркіян відмовився від полудника.
— Тебе, мабуть, смачнішим дома годують, — пожартувала вчителька.
Він, насупившись, буркнув:
— Я приїхав кататися.
— Що ж, раз кататися — значить, кататися. Сідайте на санки!
— І ви з нами, і ви з нами! — вигукував Йосип. — Сідайте на мої санки. Вони найкращі, з підрізами. Батько на них хмиз з лісу возить.
— Ні! Катайтеся, діти, самі, а я подивлюся.
Санки помчали з гори. За ними знялася снігова курява, сипнула в лице Єві Станіславівні і мокрими крапельками осіла на кучерявому волоссі і рівних бровах.
Жодні з санок не перекинулися. Першокласники, галасуючи, подерлися вгору.
Вчителька рушила їм назустріч. Схопивши мотузку перших санок, стала підніматися знову.
— Єво Станіславівно, Єво Станіславівно! Їдьте з нами, — навперебій просили хлопці.— Почуєте, як у вухах вітер свище. — Тільки ш-ш-ш, а ми вже на долині.
Учні таки умовили вчительку. Вона вже хотіла сісти на санки, але, помітивши, що з села виїхав якийсь чоловік на лижах, зупинилась. За лижником чвалав здоровенний собака.
— Це мій батько. Ні в кого ж в селі лиж немає,— гордо заявив Маркіян.
— Бородай, справді Бородай, — загомоніли хлопці.
Собака, випередивши свого хазяїна, скакав як вовк. Бородай, підпираючись бамбуковими палицями, наближався до підніжжя гори.
— Аге-й! Ви там! Спускайтеся вниз! — кричав він здалека.
— Ідіть сюди! З’їдемо разом. Ви на лижах, а ми на санках, — відгукнулась Єва Станіславівна.
Бородай підняв уверх палицю і посварився нею. Вчителька посміялась лише з того жесту. Сіла на санки за спиною Йосипа і помчала вниз.
Бородай покликав до себе собаку, стояв, чекав.
Тільки хлопці з вчителькою з’їхали з гори, як собака кинувся на них.
— Заберіть собаку! — крикнула Єва Станіславівна.
— Хто дав тобі право ковзатися на моєму полі? Хто дав право топтати мій грунт?
— Заберіть собаку! — вимагала Єва Станіславівна.
— Рекс, до мене! — наказав Бородай.
Рекс, помахуючи хвостом, ліг біля ніг хазяїна. А Бородай не вгавав:
— За ці збитки я на тебе подам у суд. Взнаєш тоді, з ким маєш справу.
— Ви… ви правду кажете?
— А тобі що, не віриться? Ану геть звідси! Назбирала з собою різного дрантя та й волочишся з ним. Ф-фе! Хіба ти вчителька? Я б у наймички не взяв тебе.
Але Єва Станіславівна уже його не слухала.
— Діти, нумте вгору! — ‘Сказала вона, і хлопці поспішили за нею.
— Стій! — загорланив Бородай, — Рекс, ужа, ужа!
Собака, як навіжений, кинувся на дітей. Єва Станіславівна, відганяючи його, замахала портфелем.
— Ужа, ужа, Рекс! — нацьковував Бородай.
Собака загарчав, раптом скочив на плечі Єви Станіславівни. Вона зойкнула і, закривши лице руками, упала на сніг. Рекс стояв на її плечах і позирав на переляканих дітей.
Рудий Бородай, вишкіривши, ніби собака, зуби, сміявся, дивлячись на цю пригоду.
— Рекс! Пішли додому! І тобі, Маркіяне, тут робити нічого.
Сонце низько пливло над землею. Мовчки поверталися діти з учителькою додому.
Наступного дня пан керовнік зранку викликав до себе Єву Станіславівну. У кабінеті сиділи сільські власті — товстий солтус[3] і довгов’язий поліцай. Розмова була короткою. Солтис і поліцай вимагали від Єви Станіславівни заплатити штраф на користь Бородая за катання на його полі. Пан керовнік погоджувався з ними. Потім сказав, що своєю поведінкою Єва Станіславівна скомпрометувала і себе, і його, і всю школу. Він запропонував їй підписати заяву про звільнення.
— Ось тут розпишіться, і все, — показав він на заяву, яку сам написав.
Учителька поставила підпис і покинула кабінет.
Закутавшись в теплу хустку, вона швидко йшла подвір’ям школи. Зупинилась біля хвіртки. Постояла хвилинку і поспішила на вулицю.
Цього ж дня виїхала з села.
«Бородай викурив!» — пішло по хатах.
— Ще б пак, чиє ж м’ясо, молоко і хліб їсть пан керовнік, як не його, — говорили люди.
Йосип з Яшком вирішили відомстити Бородаю. Вночі вони пробралися на його хутір. У хаті вже всі спали.
— Рекс, Рекс! — покликав Йосип і жбурнув собаці шматок хліба.
А Яшко, підкравшись на ганок, накинув скобу сінешніх дверей на гачок і засунув у дірку залізний шворінь.
На світанку Бородай носився, як ошпарений, по хаті. Не міг вийти на подвір’я. Вилазив на горище, кричав, але ніхто не чув. Тоді довелося зривати лист бляхи і спускатися в даху на землю. Рекс лежав на ганку, витягнувши ноги.
— Я знайду тих бандитів! — погрожував Бородай.
Але імена тих, хто дав голку собаці і зачинив двері, так і залишилися для нього таємницею.
На вербній неділі Йосип приніс у школу шматок сала. Про це він сказав лише Яшкові.
На перерві вони вдвох вибігли з класу і заховалися за рогом школи.
Сала було два невеличких кусочки. Один кусок запхнув у рот Яшко, другий — Йосип.
— Хіба можна сало їсти в піст? — почувся голос Маркіяна. Він стояв поряд, засунувши руки в кишені.
— А хіба ми їмо? — плямкаючи, відповів Яшко.
— Ану відкрий рот, відкрий! Я по губах бачу. А Йосип навіщо пальці об стіну витирав? Думаєте, я но бачив? Дайте кусочок сала.
— Таж піст, — удавано перелякався Йосип.
— Ось я скажу батюшці, то він зробить тобі піст! — погрожував Маркіян. — Дайте сала.
— Ще свиню не кололи, — відповів на цей раз Яшко.