— Ну, ви мене запам’ятаєте! — сказав Маркіян, крутнувся і, посвистуючи, попрямував у клас.
Хлопці злизували сало з пальців, рукавом витирали губи. Не минути лиха, як Маркіян донесе попові.
Задзвонив дзвінок. Ніби сполохані горобці, Йосип з Яшком метнулися в клас.
Тепер третьокласників і першокласників учив пан Росоловський. Його прозивали «Рябий». Він викладав так, як хотів, і те, що хотів. Хоч в програмі не передбачалось вчити першокласників-українців польською мовою, він почав викладати її і заборонив дітям читати букварі на рідній мові.
Тільки тепер Йосип зрозумів, що значить: «Абецадло з п’єца спадло». Абецадло — це перші букви польського алфавіту. Йосип ніяк не міг його вивчити. І ось зараз, коли пан Росоловський, викликавши хлопця до дошки, втретє наказував:
— Напиши» болван, літеру «ц»!
Йосип писав її по-українськи.
— Скільки тобі, дурню, треба говорити — забудь писати різні там каракулі. Кажу тобі, напиши «ц», а ти малюєш!
Клас тихенько сичав, підказував. А Йосип стояв розгубленйй і ніяк не міг згадати, що наша літера «с» — це польське «ц».
Добре, що в той день не було закону божого. Йосип і Яшко надіялися, що все обійдеться гаразд. Але не таким був Маркіян. Його часто брало зло за те, що Йосип краще від нього вміє малювати. Особливо розсердився після того, як рябий учитель похвалив Йосипа за коня: він дав завдання додому, щоб кожен з учнів намалював те, що кому більше всього подобається. Більшість з учнів намалювали коней. Але ніхто так не намалював, як Йосип. Його кінь був як живий. Він мчав берегом річки, розпустивши хвоста. Буйна грива розвівалась на вітрі. І хоч Маркіян малював свого коня на білому альбомному папері і оздобив його вуздечкою й сідлом, він не мав такого вигляду, як Йосипів кінь. Тепер над товаришем можна було помститися…
Піп прийшов сердитий. На уроці закону божого він і слова не сказав про те, що Йосип з Яшкою їли сало. І хлопці вирішили, що Маркіян все-таки має краплю совісті. Але їх сподівання були даремними. Вони не знали, що їх чекало у страсний четвер.
Увечері всі учні пішли в церкву слухати службу. Йосипові з Яціком випало стояти біля «Голгофи» — так називався макет, зроблений з дерева, на якому на весь людський зріст було зображено розп’ятого на хресті Ісуса. Внизу на макеті був вирізьблений череп з двома кістками навхрест — символ смерті. В церкві пахло сирістю і воском. Учні стояли мовчки.
Відчинилися царські врата. Вийшов піп, одягнений у чорні ризи і, перш ніж почати службу, наказав Йосипові і Яшкові підійти до вівтаря. У церкві, крім учнів, були їхні батьки, брати, сестри, бабусі. Коли хлопці підійшли до попа, він звернувся до людей:
— Дорогі мої парафіяни! Оці два першокласники в останній тиждень посту прийняли в чрева свої скоромне. Чи гарно робити так? Гріх! Великий гріх! Це не угодно богу і не угодно нашій владі. Ставайте обидва на коліна. Ось тут, щоб вас усі бачили. Кайтесь в гріхах своїх!
Служба почалася.
Хлопці стояли на колінах, а з криласа линули журливі псалми.
Прийшла на Волинь весна 1938 року. І якраз в ті веселі дні, коли сонце всміхається землі, а земля простягає до нього кучеряві верхи гаїв і розстилає зелені килими ланів, захворів Іванко. Захворів раптово. Вночі розбудив батька і матір зойками, криком: боліла голова. Його кидало в страшний жар. Покликали бабусю-шептуху, але вона нічого не могла вдіяти.
Минув тиждень. Хвороба не проходила. Доглядати за сином не було кому. Взявши в оренду частину землі в Бородая, а потім і борошна кілька мірок, Таранчук з жінкою з ранку до вечора товклися в багатія на роботі. Вже навколо сусіди свої городи покопали, а їхній — відлежувався. Продали корову і повезли Іванка в місто у лікарню.
Йосип сам залишився на господарстві: Бородай покликав батька відробляти за те, що дав коні відвезти хворого. Поїхала з Іванком мати і забарилася в місті. Бородаїв наймит одвіз їх в лікарню і зразу ж вернувся: хазяїн не велів гаяти час.
Вдосвіта на другий день вернулася мати, принесла Іванка на плечах. Він уже не плакав, а тільки важко дихав.
— Пропала дитина, — схлипнула мати, — не вижити йому.
— Іванку! — дивився братикові й очі Йосип. — Іванку!
А той мовби не чув.
— Сядь біля нього, Йосипе. Руки під хворого не підкладеш, а ми підемо на город грядки копати, — сказав батько і, насунувши шапку на голову, взяв кострубатими пальцями матір за плечі.
Не зводив очей Йосип з братика, а він все дивився на стелю втомленим, скляним поглядом. Не виконав своєї обіцянки Йосип, не приніс цукерок. Згадав, як восени вдвох топтали солому в засторонку. Солома свіжа, пухка, як перина. Було так весело боротися. Підставить Іванко ногу, і Йосип пірнає з головою в солому.
— Іванку! Іванку! — прошепотів Йосип над самим вухом.
Братик повільно перевів погляд на нього, довго дивився, а потім заворушився, ніби хотів встати, та тільки тихенько вимовив:
— Йос-с-и-и-п, Й-й-о-с-сип.
До нього вернулась на хвилину пам’ять.
— А м-ма-ма де? Я хочу її поцілувати.
— Зараз, зараз, Іванку!
Йосип вибіг на город, але, коли мати з батьком зайшли, Іванко уже не впізнав їх…
Так і не поцілував матері.
Сусіди заповнили хату. На столі в невеличкій труні лежало маленьке тільце. У головах тліла свічка. Дід Архип голосно читав псалтир.
Мати сиділа на стільці перед столом і сумно оповідала:
— Приїхали в лікарню, а там людей… у всякого своє горе-печаль. Під вечір оглянув лікар синочка і то лише після того, як я якійсь сестрі всунула злотого. Подививсь лікар і каже: «Двісті злотих є?» Звідкіля б це у нас, людоньки! За корову взяли тільки п’ятдесят. Я лікарю ноги, руки цілую, а він: «Це важка хвороба. Нема грошей — забирайся додому!» А вже почало смеркатися…
— Що ж то за хвороба така? — питали сусіди. — За тиждень хлопець згорів.
— Ох, не знаю, любі, не по-нашому лікар назвав, — відповіла мати.
— Мінінхіт, певно, — мовив дід Архип.
— Може, й так, — хитала головою мати.
І розказувала, як її з сином вигнали, мов собак, з лікарні, і вона в темний вечір, взявши на плечі хворого, несла його десять кілометрів…
— І чом хвороба та нещастя чіпляються тільки до нас, до мужиків? А от панів ніяка трясця не бере. І коли наша неволя кінчиться? — сумно балакали жінки.
— Забере! Забере їх, аж закрутить, — відповів їм старий Архип.
День був сонячний, веселий.
Труну несли відкритою на рушниках сусідські хлопці.
Йосип з батьком і матір’ю йшли позаду. Піп на цвинтар іти відмовився: батьки померлого не мали чим платити йому. Добре, що відслужив хоч панахиду.
З обох боків вузької польової дороги зеленіло жито. Воно вже вибивало колос.
На цвинтарі під пахучою черемхою невелика яма. Тут спинилася похоронна процесія. Ще раз підійшли попрощатися з померлим. Йосип непомітно поклав свій старенький кашкетик в труну — він ще минулого літа обіцяв віддати його Іванкові.
Дід Архип забив труну цвяхами, і її опустили в сиру землю. Виріс невеличкий горбок-могила, і над ним звісила пишні пахучі китиці біла черемха.
Поруч з Йосипом стояв Микола. Коли вони в гурті людей вийшли з цвинтаря, Микола шепнув Йосипові:
— А ти знаєш, що ми вдвох будемо ціле літо наймитувати у Бородая?
— Не знаю. А хто казав?
— Спитай у батька.
— Ні! Це неправда. А як же з школою?
— Кинеш. От і все. Вам нелегко тепер з біди викрутитися.
Минуло лише два тижні з того дня, коли батько віддав Йосипа у найми. А хлопцеві здавалося, що пройшла ціла вічність.
Нелегко йому тепер.
Ще і на світ не благословиться, як Мотря — Бородаєва жінка, горлає:
— А вставай-но! Досить тобі боки відлежувати.
Йосип спросоння чухає розкуйовджену голову, а Мотря, пораючись на подвір’ї, примовляє сама до себе:
— І в кого він вдався? Подумати тільки: їсть за трьох. Як прірва. Ой, якби мені хоч долю такого апетиту, як у нього. Я б і святій Варварі, і богоугоднику Іову по дві свічки поставила.
Йосип наче і не чує її. По драбині спускається з горища і прожогом біжить у стайню. Схопить важкі вила і вичищає гній з-під корів. Потім носить у ясла свіжу люцерну. А коли Бородаїха починає доїти, він іде на кухню снідати. Там його чекають рештки вчорашньої затірки.