Отож насправді нас не двоє, а троє. Пес, розбещений нашою увагою, спить біля бабусиного дивану, своєю потужною лапою відчиняє всі двері і не любить залишатися вдома сам. «У нього — клаустрофобія, — визначив причину несамовитого гавкоту і скавуління мій хлопець. — Коли ви зачиняєте його самого в домі, — він лякається замкнутого простору». Бачте, якого я маю мудрого кавалєра!
До речі, пес його визнав за свого: біжить до дверей, коли він заходить, смикає з радості своїм обрубком хвоста і навіть дозволяє собі покласти хлопцеві лапи на плечі. Добре, що ті лапи завжди помиті після прогулянки… Я так гадаю, що псові просто не вистачає чоловічого спілкування. Тата він бачить мало — той зайнятий своїм дрібним бізнесом і приходить до нас без будь-якої системи: то забіжить вранці в неділю, коли я ще сплю, то зайде увечері в п’ятницю, коли я поспішаю на побачення. Наші розмови — як есемески. І я бачу, що він все частіш незадоволений моєю поведінкою. Та не каже про це вголос. А що йому казати? Він же пішов від нас…
Я довго не наважувалася з бабусею на розмову про нашу «розбиту» сім’ю, доки нас у школі не почали навчати елементарному правознавству. Приходила молоденька вчителька, яку можна було легко спантеличити питаннями. І коли вона заговорила про рівноправність у шлюбі чоловіка та жінки, у класі загуло так, мовби до нього злетілися усі місцеві джмелі. Вчителька змовкла і застигла, ніби побачила перед собою марсіянина. Мій хлопець (він зациклений на психології) озвався зі свого місця, що жінки — особи емоційно нестабільні, на відміну від чоловіків, тому їм до дупи рівні права, бо вони ними ніколи не скористаються. Німці, мовляв, давно визначили сферу жіночих прав трьома К — кіндер, кюхе, кірхе... Ну, такого нахабства від нього я не чекала! Моя подруга зауважила, що емоційно нестабільні жінки перші оговталися і подбали про своїх дітей, а емоційно стабільні чоловіки поспивалися... Що тут почалося! У нашому класі хіба що три-чотири сім’ї були нормальними, тобто батьки жили під одним дахом. (Як вони при цьому співіснували — то вже не так важливо!) А решта — або, як у мене, або гірше. Словом, ми так репетували, що влетіла кєра. Вона з порогу обізвала нас невдячними і невихованими, бо нам невтямки, що за кілька місяців ми станемо «на широку дорогу життя» (любить жінка такий пахвост!), а на ній нас підстерігають прикрі несподіванки… Якби не задеренчав наш хрипкуватий дзвінок, вона би змалювала наше майбутнє таким гидотним, що хоч зразу випий трутки!
Та настрій мій зіпсувала не кєра, а мій хлопець. Він, виявляється, такої думки про жінок… Не скористаються рівними правами… Я не чекала від нього такого вибрику. Увечері, коли він звично зателефонував перед десятою, я не підняла слухавки і заборонила це робити бабусі. «А якщо це не він?» — запитала бабуся. «Тоді нас нема вдома», — відповіла я.
Якщо ж бути до кінця чесною, то мені просто хотілося з нього попити трохи крові, і я шукала причини. Тоді в моїй легковажній голові ще не гніздилася проблема рівноправності у шлюбі. І зрозуміло чому: мій хлопець збирався їхати в столичну академію, бо з неї легше здиміти за кордон, вигравши якогось гранта. «Мої діти мешкатимуть у Флориді!» — гордо заявив він бабусі, яка полюбляла заводити розмови про плани на майбутнє. Їй тоді здавалося, що амбіції мого хлопця мають на мене вплив… Я ж, звичайна школярка з передмістя, не поспішала настільки глобалізуватися, щоб метушитися в черзі за американське громадянство. Позбавити себе добровільно усього, до чого звикаєш з часів несвідомого дитинства, — це не моє. І потім, бабусю й у кайданах не витягнеш з нашого двору…
Та коли бабуся заварила мелісовий чай і покликала мене на кухню, я почала в неї допитуватися про своїх батьків.
— Бачиш, — сказала бабуся, — твій тато почувався у нас безправним, бо прийшов у чужу родину за зятя. Ну, ніби на все готове… І від того комплексував. Тому намагався заробляти більше, щоб довести свою спроможність. Хапався за всі «шабашки»… Мало звертав увагу на мамині потреби. Вона ж була зовсім молоденька — хотілося десь піти між люди, до своїх однокурсників, на вечірки. А він стомлювався і волів добре виспатися, ніж десь іти. От і почали сваритися… Із-за дрібниць. Конфлікт прав… Він мав право на відпочинок, а мама мала право на розваги.
— Ти глузуєш з мене! — розсердилася я. — А якби вони жили окремо, тобто мали своє помешкання…
— Дитино моя, якби вони жили у своєму помешканні, то не дали б ради з тобою! І волікли б тебе заспану у дитсадок, а там би ти застуджувалася раз на тиждень, і мама б сиділа з тобою вдома, і кинула б університет…
— І не поїхала б потім з університетською освітою покоївкою в Грецію!
Бабуся печально поглянула на мене.
— Твою б дотепність, та в мирних цілях.
Я довго не засинала — згадувала усе приємне, що мала в дитинстві: помаранчевий дух взимку, ранні трускавки у травні, морозиво у дитячій кав’ярні, нові лаковані сандалики і рожеве легеньке платтячко, вазонки розквітлих азалій та цикламен, що приносив тато у січні, на мамин день народження. А втіха від застуди чи грипу, коли вже нема температури, але я ще лежу в ліжку і читаю товсті пригодницькі романи, умліваючи від переживань закоханого героя, якого розлучили з дівчиною… Я навіть не почула, як почала плакати. Сама не знаю чому. Це міг би пояснити мій хлопець, зациклений на психології, але тепер він, може, вже й не мій…
Хоча куди йому від мене подітися? Кому ще він так відверто розповість про свої наполеонівські плани? І хто його підтримає в його намірах, як не я? Він сам зізнався, що мудрішої за мене дівчини не зустрічав. Коли я це сказала бабусі, вона розреготалася: «А він, окрім тебе, в когось закохувався? Теж мені — досвідчений серцеїд! Та кожна нова дівчина, яку він вподобає, видаватиметься особливою!»
Я, до речі, не впевнена, що мій хлопець колись закохається в когось іншого…
Середина вересня
Мама телефонувала нам по ночах, бо так було дешевше. Я зривалася першою, хапала слухавку і кричала: «Мамо!» Мамин голос був завжди схвильований: «У тебе все гаразд? А як бабуся?» Ті кільканадцять хвилин були присвячені, як на мене, другорядній інформації. А хотілося сказати мамі зовсім про інше… Та хіба годиться в таку далечінь посилати месиджи про шкільні трафунки чи про мого (чи вже не мого?) хлопця!.. Звісно, ні.
Після нічних розмов нам з бабусею відлягало від душі і ми могли собі дозволити ворожіння на картах. (Бабуся приховувала це своє уміння, бо вся б вулиця бігала до нас, як по свячену воду). «Задумуй бажання!» — казала мені бабуся і клала підряд чотири тузи… І завжди у неї все сходилося — моє бажання мало здійснитися. Цікаво, чи не вдається вона до дрібного шахрайства?
Але наступного дня, коли мені щастило «здерти» контрольну чи уникнути виклику до дошки, я переконувалася в бабусиній правдивості.
Я вже тиждень не розмовляла зі своїм хлопцем. Назло йому пішла на дискарю із сусідом — він навчається на ветеринара і кілька разів рятував нашого пса, як той розпанахував собі лапи. Пещений домашній пес не передбачав, що на вулицю фест файні господині викидають шкло…
Ми з сусідом ніколи особливо не товаришували, хоча колись однією дорогою ходили разом до школи. Я завжди була для нього малявка. Та й батьків він мав дуже пихатих — вони десь працювали в торгівлі, тому гнули кирпу. Одного разу я почула, як бабуся сказала татові, що вони такі відлюдькуваті, бо не хочуть нікому позичати грошей. А тоді були часи, коли всі сиділи без зарплатні…
Отож ми пішли з сусідом — на превелике здивування бабусі. Наші зібралися гуртом, вже дехто й «клюкнув» для сміливості. Музика гриміла, як завжди, але танцювали тільки кілька дівчаток-підлітків, решта — тусувалися. Подруга моя пересмикнула плечима, побачивши мене із «собачим лікарем», бо теж мешкала на нашій вулиці, тільки у самому кінці. «Ти звар’ювала!» — прошепотіла вона мені на вухо, але я заперечливо хитнула головою. Не в тому гуркоті пояснювати, що два дні тому ми випадково здибалися в місті і ледве запхалися у маршрутку, яка довезла нас до наших загумінок. Хвилин двадцять ми їхали, притиснуті одне до одного, без будь-якої можливості вхопитися за поручні, тому він обійняв мене за плечі ще й штурхонув якогось неповороткого дядька, який нависав наді мною з іншого боку. Мені це сподобалося — мати охоронця. Вулицею ми йшли не в обіймах, але «запідруку» — це вже я осміліла. Потім трохи постояли біля воріт. Прощаючись, він цьомкнув мене в щоку. Просто так, по-школярськи, як сестричку. І це мені чомусь сподобалося… А наступного вечора підійшов до воріт і гукнув мене! Обізвався пес, потім вийшла бабуся, а потім і я… Ось і все.