І відблиски вогників безлічі свічок грали на бездоганно відполірованих лезах: вузькій і довгій алебарді-нагінаті в руках пані Масако і важкого ятагана – у руках Кемаля.
У руках…
Я подумки осмикнув себе й почав із цікавістю чекати танцю на честь заручин.
Нарешті вони вклонилися одне одному: аль-Монсор – із неквапною гідністю і стриманою усмішкою, Масако Тодзі – низько й шанобливо, теж із усмішкою, але трішки лукавою.
А потім нагіната пані Масако ледь здригнулася й невловним рухом злетіла вгору, описуючи подвійне коло впритул до завмерлого Кемаля. Завмерлий – та не зовсім. Тричі лунав чистий дзвін металу – це стрімкий ятаган аль-Монсора злегка змінював траєкторію клинка нагінати. І одразу ж Кемаль зірвався з місця – і наречений із нареченою закружляли залою в дзвінкому, звитяжному танці під пронизливі зойки зурни й низьке ремствування чанга.
Це було – Мистецтво.
Справжнє.
Двічі миготіло гнучке ратище, і мерехтливе лезо нагінати проходило впритул до шовкової Кемалевої каби; і двічі палахкий півмісяць ятагана торкався вишитої пов’язки, що стягала під грудьми візерунчасте кімоно пані Масако.
Невдовзі упав на підлогу розрубаний пояс, і завихрилися звільнені поли халата аль-Монсора – але тієї ж миті одне із пасом чорного волосся Масако плавно лягло їй на плече й сповзло вниз по широкому рукаву.
Наречений і наречена усміхнулись одне одному, і танець продовжився. Деякі гості, не витримавши, почали приєднуватися, і зал наповнився дзвоном і тупотом. Прекрасна пара! Вони були просто створені одне для одного.
Як ми із Чин.
Раніше…
За моєю спиною хтось чемно кахикнув.
Я обернувся. Переді мною стояв емір Кабіра Дауд Абу-Салім. Сам емір.
– Вітаю тебе, Вищий Чене Анкоре, – неголосно вимовив він, погладжуючи широку завиту бороду, яка лише недавно почала сивіти. – За увесь час свята ми з тобою так і не встигли належно привітати один одного…
– Вибачте, великий еміре, що я не встиг це зробити перший, – смиренно відповів я, схиляючи голову. – Для мене велика честь бути запрошеним на це свято.
Здається, я сказав це надміру сухо, а вичавити із себе належну усмішку взагалі не зміг – усе, святковий вир у моїй голові змовк, і я зринув на поверхню таким же, яким був кілька годин тому.
Емір ледь помітно поморщився.
– Я хочу поговорити з тобою, Чене, – й далі неголосно, але вже іншим тоном сказав він. – Тут занадто гамірно. Ходімо в мої покої…
– Як скажете, великий еміре, – ще раз поклонився я й відчув, що кажу не те й не так.
Цього разу емір Дауд узагалі не відповів, і мені нічого не залишалось, як просто піти за ним.
5
В особистих емірових покоях я бував не раз – Дауд любив запрошувати до себе турнірних переможців, а я часто бував переможцем, – та щоразу вони вражали мене заново. Ні, не своєю пишнотою – та й не були вони аж такими пишними, – а точною відповідністю вдачі й навіть змінам настрою еміра Дауда. Цього, знаю по собі, не так просто домогтися, навіть маючи ідеальних слуг. Утім, де вони, ці ідеальні – крім, звісно, мого Коса…
Зараз покої мали вигляд похмурий і навіть трохи лиховісний. Більшість свічок у канделябрах на стінах погасили, і по кутках зависли грузлі сірі тіні, немов очікуючи свого часу.
Вогники решти свічок блукали по перлистій інкрустації стародавніх меблів, наче відкриваючи вхід у якийсь інший, потойбічний світ. Це було красиво, але водночас трохи моторошно.
Хоча, здавалося б, зовсім недавно я й сам усерйоз хотів вирушити в цей позамежний світ тіней. І нічого, не боявся… та й зараз – не боюся.
Емір Дауд жестом указав мені на атласні подушки, розкидані по всьому килиму, на підлозі. Я слухняно опустився на одну з них, а Дауд Абу-Салім влаштувався навпроти, тримаючись неприродно прямо.
Спершу ми трохи помовчали. Я чекав, що скаже Дауд, а емір, певно, збирався з думками. Нарешті він заговорив – і, зізнаюся, від його слів я здригнувся.
– Ти знаєш, що відбувається в Кабірі, – почав Абу-Салім без жодних передмов.
Я не відповів. Я не був певен, чи треба тут відповідати, і якщо треба – то як?!
– Звичайно, знаєш. І всі знають. І я знаю. Але якщо всім це не подобається, то мені це дуже не подобається. Як і тобі.
– Мені подобається, – гірко усміхнувся я.
– Не перебивай без потреби. Бо все значно гірше, ніж ти гадаєш, – жорстко сказав емір, кивнувши на мою покалічену руку.
Це була перша людина, яка не намагалася не зауважувати мого каліцтва.
– Що може бути гірше, ясновельможний еміре?
– Те, що це відбувається не лише в Кабірі. Харза, Кимена, Бехзд, Дурбан… Одне слово, по всьому емірату й у багатьох суміжних землях. По кілька випадків на кожне місто, але цих міст доволі багато…
Я напружився.
– Учора я говорив із Емрахом іт-Башшаром із Харзи, – продовжив Дауд, дивлячись повз мене. – У нього загинув друг. Та шабля, що в Емраха замість пояса – пам’ять про покійного. Сліди привели іт-Башшара в Кабір. І він, як і ми з тобою, намагається зрозуміти, що відбувається. Ось лише гарячий надміру, як і всі харзійці. Нахрапом воліє… Казав – хоче знайти цих… людей. Якщо їх можна так назвати.
Ось у чому річ! А я гадав… Мені на мить стало соромно.
– Людей калічать і вбивають, – так само вів далі емір. – Нехай небагатьох. Ти погодишся, що твоя рука – це небагато? І правильно зробиш. Але ми не маємо сил покласти цьому край. Ми – інші. Нам не зрозуміти, як зброєю можна вбивати. А вони, ті, кого ми шукаємо, – такі, які вони є. І, отже, частина з нас мусить уподібнитися їм. Іншого шляху немає.
– Але це неможливо! – розгублено вимовив я.
– Наші предки були здатні на це, якщо вірити легендам. Отже, можливо. І Емрах іт-Башшар хоче стати першим…
Дауд Абу-Салім надовго замовк, і я не зважувався перервати його мовчання. Я й так розумів, ким хоче стати розпачливий Емрах і навіщо йому це потрібно. Ой, як я його розумів!..
– Я хочу, щоб ти став другим, – нарешті вимовив емір. – Хочу – і не можу наказати тобі. Але інакше, зіткнувшись із Іншими, ти будеш… приречений.
– Я?! А чому я?..
– Не перебивай мене! І вислухай до кінця. Я припускаю, що Емрах, бажаючи помститися за друга, справді навчиться… – емір усе не міг вимовити потрібне слово. – І я навіть припускаю, що він зможе знайти корінь злочинів. Але я хочу, щоб у цей момент поруч із іт-Башшаром була людина, здатна не лише на… необачні вчинки, але й на розуміння. Інакше ми будемо гасити вогонь вогнем. Тим паче, що в Емраха напевно будуть послідовники. Помста – хвороба заразна, на кшталт чуми…
– Так, заразна, – тихо погодився я. – Гірша від чуми.
– Рано чи пізно ти сам дійшов би до цього, – кивнув емір. – Я лише трішечки підштовхнув тебе. Просто ти – один із небагатьох, здатних устояти на межі. І… ти вже змінився. Хіба ти не завважуєш?
– Завважую, – хрипло мовив я, не впізнаючи власного голосу, і відкинув правий рукав халата, оголюючи обрубок. – Але ще я завважую й оце… Не годжуся я тепер у герої. Сам, без руки…
– Ти будеш не сам. Пошуками будуть займатися й інші, крім Емраха з Харзи й тебе. А найвищу буллу, що забезпечить тобі сприяння по всьому емірату – а подекуди й поза ним – я вже заготував. Тепер що стосується твоєї руки…
Емір якось дивно глянув на мене.
– Є людина, який береться допомогти тобі, – закінчив він.
Я відчув за спиною якийсь рух і швидко обернувся.
Переді мною стояв блазень. Друдл Муздрий.
Доволі кремезний чолов’яга, схожий на пустельного тушканчика, якщо можна уявити собі тушканчика з тхоровою непосидючістю, нахабністю портового пацюка й багатьма іншими сумнівними для тушканчика рисами. Восьмикутна фірузька тюбетейка дивом трималася на його поголеній лискучій потилиці, а численні плями на куцому вовняному халаті-джуббе промовляли про рясні обіди, що супроводжувалися не менш, а то й більш рясними узливаннями.