Кілька разів раніше мені доводилося бути присутнім у кузні під час ритуалу народження клинка – щоправда, в самому кінці цього ритуалу, і недовго – але там усе було інакше. Та й звісно, клинок ж бо – не рука… і ковалі там нормальні були, і замовники…
Я повісив Єдинорога на один із вільних гаків, спіткнувшись і відбивши собі великий палець ноги об дворучний ґердан, що лежав біля стіни, – важку шпичасту палицю з головою, подібною до гігантського кокосового горіха. Судячи з ґерданових розмірів, орудувати ним міг сам лише Залізнолапий, та й то спершу добряче сьорбнувши свого улюбленого вина.
У горні вже розжарювалися ті самі штирі, які Коблан учора відкопав у своєму царстві металу. Я сподівався незабаром з’ясувати, що коваль збирається з ними робити.
– Поки що стій і дивися, – непривітно розпорядився Коблан. – Або можеш присісти. Якщо знайдеш куди. Ні, краще все-таки стій…
І одразу, геть-чисто забувши про мене, він підступив до горна, мало не вліз усередину й негайно вилаяв ледачого – на його погляд – підмайстра за те, що той слабко роздмухував вогонь. Міх зашумів старанніше, Коблан хмикнув, підкинув у горн вугілля, поворушив коцюбою і ще раз вилаяв підмайстра – по-моєму, просто так, про всяк випадок.
Відтак підійшов до ковадла, трохи спостерігав за діями двох інших своїх помічників (ті чаклували над якимись обрізками), злегка скривився, але нічого не сказав – дав їм закінчити й покласти заготовку до горна.
Потому сказав їм усе – і дуже докладно, з барвистими відступами.
Відвівши душу, майстер сам узявся за діло: з несподіваною для його статури жвавістю схопив довгі щипці, що стояли поруч із горном, запустив їх у піч і спритно вивудив один зі штирів, що розжарилися начервоно.
За мить штир опинився на ковадлі й коваль, притримуючи вже іншими щипцями (і коли він встиг їх перемінити?!), взявся методично постукувати середньої величини молотком, надаючи заготовці невідому мені поки що форму.
Коли метал почав тьмяніти, остигаючи, Коблан поклав заготовку назад у горн і висмикнув замість неї іншу.
Це повторювалося п’ять разів, після чого майстер вибрав собі один із найменших молоточків – у його лапах цей мініатюрний інструмент здавався смішним і недоречним – підкликав до себе того підмайстра, з-за фартуха якого визирала вже знайома мені зміїна голівка хвилястого криса, а тоді уп’явся в мене очима, немов щойно виявив мою присутність.
– А ти чого стоїш? – крикнув він із обуренням. – Ану бери кліщі – і вперед!..
І я, Чен із Анкорів Вейських, спадковий ван Мейланя, відчув себе ледарем-підмайстром, що ухиляється від роботи, і майстер піймав мене на цьому.
Я квапливо підвівся, схопив лівою рукою кліщі, протягнені мені одним із підмайстрів, і з третьої спроби ніяково зачепив ними заготовку, допомагаючи собі обрубком.
– Ближче, йолопе, ближче до себе перехопи, – майже добродушно пробурчав Залізнолапий, і я слухняно перехопив, мало не впустивши собі на ногу розпечену заготовку.
– А тепер тримай міцніше, – Коблан подивився на мої невмілі спроби, пожував губами, немов збираючись і мене вилаяти для більшої переконливості, але промовчав – певно, вирішив, що я недостойний.
І вони удвох із підмайстром загупали молотами по заготовці: Коблан – маленьким молоточком, а підмайстер – здоровенною кувалдою, опускаючи її точно в тих місцях, де вказував майстер.
А я тримав. Заготовка, як жива, рвалася з кліщів, самі кліщі затято вібрували – але я тримав, до болю закусивши нижню губу, не відчуваючи онімілих пальців (і тих, що в мене були, і тих, котрих не було), доки Коблан не перехопив у мене потьмянілий штир кривими щипцями й сунув його назад у горн, вийнявши замість нього інший.
І все повторилося спочатку. Я тримав, вони били. Вони – били, я тримав.
І так – п’ять разів.
П’ять разів. П’ять болісних вічностей, п’ять залізних штирів, п’ять пальців у руці…
П’ять.
Пальців.
П’ять…
Пальців.
П’ять…
Розуміння обпалило мене, як полум’я горна заготовку, я мало не закричав…
Але тут усе й закінчилося.
І Коблан Залізнолапий, майстер із дивацтвами, оголосив, що нам час обідати. Йому і різним неробам і ледарям, імена яких він і вимовляти відмовляється на голодний шлунок.
7
Чи я зголоднів, як ніколи, чи ще щось, але обід у Коблана виявився анітрохи не гірший, ніж у мене – чудовий плов по-дубанськи з жовтим горохом, бараняча густа юшка піті з гострими пахучими приправами й аличею, свіжі фрукти, два сорти вина…
Перший сорт – Кобланова отрута; і другий – мій мускат із сонячного Тахиру, який, крім мене, чомусь ніхто не пив.
– Пригощайся, устаде, – я підсунув обплетену сулію Коблану.
– Це в кузні я – устад, – Залізнолапий із сумнівом оглянув сулію, обережно підніс її до губ і майже одразу ж поставив на стіл. – А за столом я – Коблан, і ти знатніший від мене. Хоч і молодець ти, – несподівано зізнався коваль, і я завмер з набитим ротом. – Не кожен Вищий, до того ж однорукий, так одразу кліщі схопить і до ковадла стане. Не чекав…
– І даремно, – усміхнувся я. – Що з дурня взяти?
Коблан ошелешено вирячився на мене, побачив, що я усміхаюся – і раптом оглушливо зареготав. Я не стримався й розреготався слідом за ковалем. Підмайстри, що сиділи в кінці стола, несміло захихикали, але їхня боязкість невдовзі минула…
Отак ми сиділи й сміялися – і гнітюча напруга останніх більше ніж двох місяців, що минули від того клятого дня, поступово відпускала мене. Я відчував себе колишнім, відчував, що знову стаю самим собою – веселим Ченом, душею товариства, легковажним і легковірним; таким, яким був…
Ні, не таким. Я обманював сам себе й не міг обманути до кінця – отже, я вже був інший. Мав рацію емір Дауд. Багато чого в мені змінилося, і не лише зовні… Отакі справи, Чене-підмайстре!
Я підсунув до себе сулію з мускатом і мало не перекинув її – такою легкою вона виявилася. Роздивившись ближче, з’ясував, що сулія майже порожня. Я з повагою глянув на Коблана, що захоплено жував.
Тепер зрозуміло, чому він п’є лише своє вино. А я йому всього кілька бочок тоді запропонував, дурень…
8
Дні змінювали один одного, палахкотів горн, висів у кутку кузні над шпичастим Коблановим ґерданом мій Єдиноріг, сам Коблан із підмайстрами лупили молотами, я в міру сил допомагав їм – тримав кліщами заготовки, крутив ножний привід шліфувального кола, іноді брав в уцілілу руку вже майже готові фаланги сталевих пальців, теплі після шліфування, і надовго стискав їх у кулаку або, за порадою Коблана, прикладав їх до руків’я свого меча.
У мене більше не виникало сумнівів у тому, чи потрібно це. Розумів: потрібно.
Металева рука народжувалася в мене на очах. Із ювелірною точністю коваль підганяв шарнірні зчленування, необхідні для майбутніх пальців і зап’ястя, і я лише дивувався, як однаково акуратно він міг працювати кувалдою й легеньким молоточком.
Це справді був Майстер.
І весь цей час древня рукавичка, сплетена зі сталевих кілець із пластинами, лежала на ослинчику, оточеному мотузяним загородженням; і рівно горіли чотири тонкі свічки й один каганець.
Рукавичка чекала. Чекала свого часу.
І дочекалася.
…Коблан дістав із горна вже готову, загартовану й відпущену, що аж пашить жаром, руку і дбайливо опустив її – ні, не у воду.
В олію.
Із шипінням рука занурилася в цю купіль; здійнялася хмара густої, з різким запахом, пари. І коли рука вийшла назовні – вона тьмяно полискувала, і краплі гарячої олії стікали з неї, як краплі… краплі крові!
Кістяк.
Рука без шкіри.
Мені стало холодно. У кузні, біля палаючого горна.
Ми з Кобланом стали з двох боків над рукавичкою, кільчастою шкірою, що відображала колихкий вогонь свічок. Ми стояли один навпроти одного: він – із залізною рукою, що стікала олією, у своїх залізних лапах, я – з оголеним Єдинорогом у лівій, помітно зміцнілій останнім часом руці.