До того часу, як мені виповнилося тридцять і я раптом повернулася до тверезого життя, я вже обжилася офісом у кіностудії «Парамаунт» і побудувала цілу кар’єру з такого типу творчості. Зі спазматичної творчості. Творчості, яка залежала від вольового зусилля і власного его. Творчості від імені когось іншого. Так, безперечно, це також була творчість, проте спорадична, яка була більше схожа на кров, що ривками пульсує з перерізаної сонної артерії. Десять років письменницької кар’єри — і все, на що я була здатна, це робити бездумні ривки та кидатися, незважаючи ні на що, на стіну того, що я у цей момент писала. Якщо моя творчість і була якимось чином дотична до духовності, то радше у тому, що вона скидалася на розп’яття. Я падала на колючий терен прози. Я стікала кров’ю.
Якби я могла продовжувати дотримуватися оцього старого зболеного підходу до письма, то я неодмінно продовжила б це робити. Того тижня, коли я кинула пити, один поважний журнал опублікував дві мої статті, я мала напоготові новий сценарій і проблему з алкоголізмом, яку не могла більше долати самотужки.
Я сказала собі, що якщо тверезість означає кінець творчості, то я не хочу бути тверезою. Водночас я усвідомлювала, що пияцтво вб’є і мене, і творчість. Мені потрібно було навчитися писати на тверезу голову, або ж повністю перестати писати. Необхідність, але аж ніяк не благочестя, стало поштовхом до моєї духовності. Я була змушена шукати новий творчий шлях. Саме там почалися мої уроки.
Я навчилася передавати свою творчу енергію у руки єдиного бога, у якого я могла повірити — бога творчості, у руки життєвій силі, яку Ділан Томас[2] називав «силою, яка штовхає квітку крізь ґніт зелений». Я навчилася відступати на другий план і дозволяти, щоб ця творча сила діяла крізь мене. Я навчилася просто братися за ручку і записувати те, що чула. Письменницька творчість стала скидатися радше на підслуховування чужих розмов, аніж на вигадування атомної бомби. Процес творчості вже не був таким заплутаним і я більше не боялася несподіваного вибуху. Мій настрій уже не впливав на бажання писати. Мені більше не потрібно було вимірювати свою емоційну температуру, щоб перевірити, чи натхнення от-от прийде, чи ні. Я просто писала. Жодних обговорень. Добре, погано? Не моя справа. Це створювала не я. Переставши думати, що про моє письмо казатимуть інші, я нарешті почала писати вільно.
Оглядаючись назад, я вражена, що змогла позбутися образу стражденного митця. Немає нічого живучішого, ніж погані ідеї. І нечасто трапляються гірші ідеї, ніж наші уявлення про мистецтво. Завдяки цьому образу митця-страждальця ми дозволяємо собі упівока дивитися на пияцтво, безладні сексуальні зв’язки, фінансові проблеми, безжалісність і до себе, і до інших. Ми всі знаємо, які бідні-ненормальні-гулящі-безвідповідальні творчі люди. А якщо їм зовсім не обов’язково такими бути, то яке тоді виправдання такій моїй поведінці?
Думка про те, що я можу бути розсудливою, тверезою і водночас творчою людиною неабияк лякала мене, бо приховувала у собі неминучий тягар особистої відповідальності. «Ви хочете сказати, що якщо я маю цей талант, то мені неодмінно потрібно ним скористатися?» — «Так».
Так судилося долею, що тоді до мене звернувся ще один письменник, який зайшов у глухий кут у своїй творчості, з — і над — яким я мала працювати. Я почала навчати його того, що засвоїла сама. («Відійди на другий план. Дозволь йому працювати крізь тебе. Накопичуй сторінки, а не чиїсь оцінки своєї праці»). Він також почав виходити з глухого кута. Тепер нас було двоє. Незабаром у мене з’явилася ще одна «жертва», цього разу художник. Мої методи виявилися дієвими і для художників.
Це все мене надзвичайно тішило. У миті піднесення я уявляла, як перетворююсь на творчого картографа, який прокладає шлях з безвиході для себе і для усіх тих, хто хотів іти за мною. Я ніколи не планувала навчати інших. Мене ще й дратувало, що мені самій так ніколи й не довелося мати вчителя. «Чому я мусила засвоїти те, що тепер знаю, саме так: методом проб і помилок, повсюдно наштовхуючись на стіни? Ми, митці, повинні більше навчатися, — подумала я тоді. — Стежки, якими вдасться скоротити дорогу, і небезпеки, які чигають за поворотами, цілком можна позначити».
2
Ділан Марлайс Томас (1914–1953) — англійський прозаїк, поет, драматург (тут і далі — примітки перекладача).