І дійсно, декілька нерухомих тіл у зотлілому одязі лежали біля стражників.
Атей хотів вскочити й бігти якомога далі від страшного видовища, але з жахом відчував, що не може поворухнутися, здавалося, ця клята стріла назавжди прибила його до кургану, паралізувавши все тіло. Він знав, що спокій похованих у царських могилах не можна ніколи порушувати і що тих, хто наважувався це зробити, чекала страшна й безжальна кара духів, які стерегли ці останні пристановища мертвих.
Але тіні в кургані здавалися нерухомими, лише язики дивного полум’я тріпотіли у холодному підземеллі. Здавалося, ще мить — і морок поглине це видовище і ця могила знову перетвориться просто на високий і могутній курган. Але цього не сталося. Атей з жахом побачив, як мертвий цар повільно піднімає голову і його пронизливий погляд пронизує хлопця, немов безжальна стріла.
— Атею, сине коваля Аріанта, — почувся глухий, потойбічний голос, — що привело тебе сюди?
Атей намагався щось відповісти, але тільки ледь-ледь зміг поворушити пересохлими губами.
— Часи мого народу скінчилися, — знову почув він голос скіфського царя, — тільки мерці можуть потрапити до цього кургану. Але ти поки що не мрець. Ти носиш моє ім’я…
Цар опустив голову. Його стражники повільно почали підводитися.
Атей відчув, як липкий страх пронизує його наскрізь. Але страх і допоміг йому зібрати останні сили. Хлопець ледь ворухнув рукою, і його пальці торкнулися холодного краю Щита Таргітая. В ту ж мить прямо над головою хлопця почувся пронизливий клекіт, поміж темними хмарами показався синій клаптик неба, в якому повільно гойдався на широких крилах блискучий білий птах.
— Срібний Яструб… — ледь вимовив Атей.
— Срібний Яструб… — донеслися до Атея голоси з кургану…
…І все закрила імла…
— Тримайся, скіфе Атею, — ледь розчув він голос Орії, — до Яру Матері-Лисиці залишилася вже невелика відстань…
Глава 9. Яр Матері-Лисиці
Більше Атей нічого не відчував і не пам’ятав. Видіння залишили його. Очуняв Атей у якомусь переліску. Над головою височили високі дерева, що густо вкривали низький яр. Він лежав на цупкому шкіряному чепраку[7] біля підніжжя високого дерева з розлогими гілками. Неподалік тихо журчав невеличкий струмок, біля якого горіло невелике вогнище. Як справжній степовий воїн, Атей насамперед згадав про свою зброю, без якої відчував себе геть безпорадним. Він полегшено зітхнув, побачивши біля себе акінак, щит і горит зі стрілами.
Втім небезпеки не відчувалося. Атей озирнувся навколо, жадібно вбираючи у груди, біль у яких майже не нагадував про себе, прохолодне повітря, в якому, втім, вже відчувався теплий подих весни. Перші паростки зеленої трави вже густо пробивалися із землі. Все навколо дихало миром та спокоєм, немов би події, що Атею довелося пережити, були просто жахливим сном.
Але невдовзі Атей почув легкий шерхіт. Йому здалося, що між деревами майнула тінню вогненно-червона лисиця, і відразу десь з глибини яру донісся хруст гілля під копитами коня. Хлопець миттєво напружився, стиснувши акінак. Крізь дерева він побачив, що до місця, де він лежав, наближається вершник. Цим вершником виявилася Орія.
Дівчина-сарматка їхала неспішно, трохи схиливши голову. Горит із луком та стрілами був недбало закинутий за спину, біля сідла мотлялися сірі тушки декількох впольованих зайців.
Наблизившись до галявини, Орія легко зістрибнула з коня й повела його, тримаючи за вуздечку. Глянувши на хлопця, дівчина посміхнулася:
— А я боялася, що ти вже відправився разом з Таргітаєм на полювання.
Атей посміхнувся:
— А ти вже точно була на полюванні.
— Я ще не вмерла, втім і Таргітай не бере на своє полювання дівчат. Нас забирає до себе Мати-Лисиця й навчає тому, чому не можуть навчитися живі. Але за життя ми маємо довести їй, що гідні її великої науки.