Починався ранок. Атей вже зібрався перепочити у якомусь байраці. Невдовзі він помітив між двома пагорбами надійно вкритий густими деревами яр і спрямував до нього свого коня.
«Здається, цей підійде», — подумав хлопець.
Але тільки його кінь наблизився до вузької стежки, що вела у глибину яру, як він почав тривожно хрипіти й закрутився на місці. Атей згадав про Священний Яр Матері-Лисиці, і тривога коня поступово передалася і йому самому. Утім, цікавість перемогла, і Атей, зістрибнувши з коня, пішов у глибину яру, однією рукою тримаючи повіддя, а іншою стискуючи акінак. Не пройшов він і двох десятків кроків, як завмер на місці від загадкового видовища. Прямо посередині стежки лежало декілька кам’яних брил, на яких були вибиті загадкові знаки. Придивившись, Атей помітив, що ці камені лежать, утворюючи широке півколо. Десь далі за цим півколом знаходилося грубо витесане кам’яне зображення воїна в шоломі з довгими рогами. Уламки мечів та бойових сокир лежали навколо, прикриті дубовими гілками.
Видовище було досить похмуре. Атей зніяковіло озирнувся і мимоволі ступив декілька кроків назад. Під ногами хруснула гілка. Хлопець застиг. Йому здалося, що луна від цього звуку покотилася по всьому яру. Він ступив ще один крок назад, збираючись вскочити на коня і стрімголов чкурнути від цього місця, як прямо перед його ногами у землю вп’явся довгий спис. Між дерев пролунав низький голос:
— Як ти наважився, нещасний, вступити у Коло Беріга?!
Голос був гучним, і в ньому відчувалася відкрита погроза. Слова, які почув хлопець, були готською мовою. Атей, як і будь-який мешканець Скіфського степу, знав декілька мов. Йому часто приходилося бачити й спілкуватися з представниками багатьох народів, які мешкали тут.
Атей зам’явся. Він не знав, що це за таємниче Коло Беріга, але як пояснити це невідомому, у якого, напевно, в руках був ще один спис, хлопець не знав. Нарешті Атей вимовив, старанно підбираючи готські слова:
— Я потрапив сюди випадково і не бажав порушити спокій Кола Беріга. Дозволь мені йти далі, оминувши цей яр.
Запала тиша. Атей напружився, збираючись вскочити на коня. Але між деревами, немов вгадавши його думки, знов пролунав голос:
— Навряд чи тобі вдасться втекти, скіфе.
Відразу за цими словами між дерев з’явилося декілька воїнів. Атей озирнувся — за його спиною стояло два здорованя, перекриваючи шлях до відступу. Воїни були одягнуті в широкі полотняні штани з широкими, оздобленими бронзовими пластинами чересами. М’язисті торси були оголені, але на спинах замість плащів висіли ведмежі та вовчі шкіри. Попереду йшов здоровенний воїн з широкою сивою бородою. На плечах у нього висіла велика ведмежа шкіра, скріплена великою золотою фібулою, а ведмежа голова була надягнена, немов шолом, прямо на голову бороданя. Здавалося, обличчя цього воїна знаходиться у вишкіреній довгими іклами пащі лютого ведмедя. В руках у бороданя була величезна бойова сокира. Атей ще ніколи не бачив такої великої сокири. Здавалося, вона одним ударом могла знести товсте дерево. Втім, гот у ведмежій шкірі тримав її легко, немов пір’їнку. І в його постаті не відчувалося нічого доброзичливого.
— Я скіф Атей — син коваля Аріанта! — промовив хлопець, гордовито виструнчившись і дивлячись прямо в очі готу, — якщо я порушив ваш Звичай, то я готовий прийняти бій з вами.
Бородань застиг на місці. Деякий час він дивився на хлопця, який стискав у руках руків’я акінаку. Атей вгамував подих, очікуючи блискавичного удару сокири, яка була ледь не завбільшки його самого. Раптом гот зареготав. Він реготав так гучно, що, здавалося, всі дерева у яру затрусилися від цього реготу. Навіть ведмежа голова затрусилася, немовби підхопивши регіт гота. Інші воїни теж засміялися.
Атею навіть стало трохи неприємно, що його рішучість прийняти смертельний бій викликала таку реакцію, але потім вирішив, що кращої нагоди дременути навряд чи можна чекати. Атей ступив крок до коня, але гот припинив реготати і, перевівши дихання, гаркнув:
— Невже ти, хлопчисько, думаєш, що душа Беріга бажає для себе саме такої нікчемної жертви? У тебе немає навіть лука! Та Одін потрощить всіх нас своїми блискавками за таке глузування над нашим великим конунгом! Це кажу тобі я — Атаульф Кривава Сокира.
Атей вже хотів заперечити таку недовіру до власного воїнського хисту, але вирішив за краще не сперечатися.
— Ну що ж, великі воїни народу готів, — промовив він, чемно схиливши голову, — мені дуже прикро, що я не зможу стати гідною жертвою для вашого Одіна, але мені вже треба вирушати у дорогу.