Коли хлопець прийшов до тями, скіфський табір вирував, немов розорений мурашник — між шатрами бігали жінки та малюки, його товариші безпорадно й розгублено крутилися на своїх конях, хапаючись за зброю. Атей із жахом побачив, як повз їх табір чвалом летять вкриті білою піною схарапуджені осідлані коні без вершників. По гаптованих бісером черпаках та прикрашених золотими й срібними пластинами сідлах було видно, що це коні скіфських вершників. Всі знали — живим скіфський воїн ніколи не покине свого коня. Тепер скіфи знали — їх воїни всі до одного загинули біля Урочища Трьох Мечів…
Глава 3. Щит Таргітая
…А потім, за конями загиблих воїнів, з’явилися алани. Переможно горлаючи, вони чвалом гнали коней до беззахисного скіфського табору. Друзі Атея розгублено перезиралися. Атей бачив, як тремтять їх руки, якими вони тримали луки. Він згадав слова свого батька, які той промовив, відправляючись на свою останню битву: «Якщо аланам вдасться нас перемогти, ми відправимося до наших богів на щасливе полювання. Дітей і жінок алани не стануть вбивати, скоріше за все, їх заберуть до себе й тоді вони стануть сарматами. Але я думаю, що ти назавжди залишишся скіфом. В Степу ще залишилися вільні скіфи, шукай Стежку Срібного Яструба. Щит Таргітая допоможе тобі її знайти».
Атей тоді здивовано подивився на батька — він багато разів чув про таємничого скіфського воїна-чаклуна Срібного Яструба, але, де можна було його знайти і де пролягала його стежка, батько ніколи не казав. Атей знав, що колись, коли він сам був ще дуже малим, його старший брат Сагір відправився шукати Стежку Срібного Яструба, але батько майже нічого не розповідав про нього.
Алани швидко наближалися, позаду них вже показалися готи. Ті йшли не поспішаючи, повільною ходою впевнених у собі переможців. І в цю мить Атей зрозумів, що закричав йому батько в останню мить свого життя. «Щит Таргітая!» — немов блискавка, спалахнула здогадка.
Алани вже широким півколом, не поспішаючи, оточували табір з усіх боків. Декілька скіфських підлітків випустили в них свої стріли, але вони, шкрябнувши по залізних панцирах, впали на землю. Атей, немов заворожений, дивився на аланів. Їх панцирі були вкриті брудом і плямами крові, над списами тріпотіли яскраві прапорці. Вождь аланів, кремезний вершник у пошматованій кольчузі, із головою, не покритою шоломом, щось вигукував, показуючи на скіфських жінок і дітей, які збилися до купи перед табором. Атей ясно уявив, як зараз переможці почнуть грабувати табір, а потім залишки його роду приймуть сарматський звичай і вже ніколи не будуть скіфами. А Щит Таргітая буде носити якийсь вождь аланів.
Здавалося, що Атею було б набагато легше, якби алани йшли на цей табір розгорнутою лавою, готові до тяжкого бою. І тут він вперше в житті відчув, як відчай і безсилля розривають йому груди. Ще мить — і Атей зрозумів, що розпач назавжди зламає його, перетворить на покірного сарматського слугу. І він вирвав цей відчай зі своєї душі, кинув, немов переможеного ворога під копита свого коня. Атей зчепив зуби і щосили вдарив коня канчуком. Кінь став на дибки і, спрямований твердою рукою вершника, помчав у степ — у бік, де ще не встигло замкнутися коло аланів. Морозний вітер вдарив хлопця в обличчя, шапка злетіла з голови й покотилася по талому снігу. Алани, не очікуючи від хлопця такої зухвалості, здивовано дивилися на молодого вершника. Атей пригнувся до шиї свого коня, і той понісся у степ, немов стріла, випущена з тугого скіфського лука. Алани схаменулися тільки тоді, коли Атей вирвався з їх оточення і полетів у відкритий степ. За давнім скіфським звичаєм, ковалі ніколи не ставили свої шатра у самому таборі. Їх праця вимагала усамітнення й відкритого простору. Атей прямував свого скакуна до невеликого яру, де стояло їх шатро. Позаду почувся пронизливий свист і вигуки сарматів — декілька найбільш запальних аланів кинулися навздогін за хлопцем…
…Щит Таргітая коваль Аріант почав робити за півроку до битви при Урочищі Трьох Мечів. Одного вечора, коли сонце вже не так зігрівало степ і у повітрі відчувалося наближення холодних вітрів, коваль наказав Атею деякий час самому наглядати за їх невеликим господарством (декілька коней та корів) та зник у степу. Казали, що у нього було Видіння. Принаймні, Атей ніколи ще не бачив свого батька таким зосередженим і замисленим. Тільки коли осінь владно запанувала над Борисфеном, Аріант повернувся й відразу прийнявся за роботу. Із собою він привіз декілька злитків якогось дивного металу, з яких і почав виковувати Щит Таргітая. За своєю формою щит нагадував звичайні овальні щити, якими зазвичай користувалися скіфські воїни. Але метал, з якого був виготовлений цей щит, на відміну від інших скіфських щитів, був надзвичайно легким і в той же час дуже міцним. Атей, який з дитинства звик зацікавлено спостерігати за роботою батька та ще й допомагати йому у незначних ковальських роботах, одного разу не витримав і запитав, що це за такий дивний щит виготовляє Аріант. Батько подивився на Атея, немовби міркуючи, чи варто відкривати сину якусь глибоку таємницю, і лише коротко відповів: «Це буде Щит Таргітая». Зрозуміло, що після цих слів зацікавленості Атея не було межі, але він напевно знав, що батько більше нічого йому не скаже, принаймні до слушної години. Вони покинули табір і довго пробиралися крізь заметіль до глибокого яру поблизу Борисфену. Над яром височили кам’яні брили, захищаючи його від пронизливих степових вітрів. Батько звично підготував кузню й почав роботу. Він майже не розмовляв, і Атей відчував, що душа й розум коваля блукають десь далеко, у нетрях якогось іншого світу, недосяжного для звичайних людей. Годинами Атей роздмухував вогонь у невеликому горні, зачаровано вдивляючись, як під вправними ударами молота розпечений металевий брус прийхмає овальну форму. Але іноді розмірений дзвін молоту, тріск жаринок з горну, дим і мінливі тіні від червоного полум’я вводили його у дивний стан, коли, здавалося, він поринає у напівзабуття і в мареві бачить літ диких коней по степу, а у відблисках полум’я червоне сонце й заграви над степом. Коли Атей приходив до тями, тіло його все ще стояло біля міху, руки робили звичну роботу помічника коваля, але він не знав, скільки часу знаходився в забутті і що існує насправді — ця ковальня чи марева, серед яких він щойно перебував… Коли в степу припинилися люті темні бурани і яскраве сонце піднялося над засніженою рівниною, Аріант зійшов зі щитом на курган, що височив поблизу яру, де знаходилася їх кузня, й довго дивився на відблиски сонця на полірованій поверхні свого творіння. Після цього він почав довгу й кропітку роботу над чеканкою якогось дуже складного візерунку на поверхні щита. Тепер Атей не наближався близько до батька, коли той працював. Більшу частину часу він займався полюванням, потім готував їжу, вони мовчки їли, а потім Аріант знову повертався до роботи, неквапливо і зосереджено вкриваючи блискучу поверхню щита складним візерунком. Але докладно розглянути цей візерунок Атей, як це йому не кортіло, не міг. Коротким рухом руки батько наказав йому не наближатися до ковадла, на якому він продовжував свою роботу. Тому Атей, видершись на верхівку яру й прихилившись до кам’яної брили, годинами спостерігав, як батько замислено стоїть, вдивляючись у холодну поверхню щита. Іноді той міг простояти так цілий день, занурений у глибокі роздуми, а іноді, не відриваючись, щось старанно ритував на поверхні щита… За десять днів до битви при Урочищі Трьох Мечів батько несподівано розібрав кузню, старанно загорнув щит у шкіряний чохол, і вони відправилися до скіфського табору… А потім прийшов день битви…