Невдовзі срібні злитки почали плавитися. Таємничі знаки розплилися, і злитки перетворилися на блискучу масу, на поверхні якої підіймалися й лопалися прозорі кулі.
Сагір виклав перед казаном декілька форм для виготовлення наконечників стріл.
— Зараз ми виготовимо стріли зі срібними наконечниками — вони допоможуть нам впоратися з мерцями, але нехай срібло ще плавиться у казані. Я накреслив на злитках знак, який означає Місто Мерців. Цієї ночі воно вже не буде таким неприступним. У давнину скіфи ніколи не будували фортеці, але могли захопити будь-яку ворожу фортецю. Навіть велика твердиня уратів Тайшеба колись пала перед нашими предками. Цієї ночі зійде повна луна і сила Гістаса посилиться, але не настільки, як він очікує. Потім ми зробимо з цього срібла наконечники стріл і для кожного оберіг — знак Срібного Яструба.
Допомагаючи брату, Атей, захоплений роботою, не помітив, як минув час. Орія стояла край берега, уважно пильнуючи за навколишнім простором. Але степ, розпечений сонцем, немовби завмер. Тяжкі річкові хвилі повільно котилися, зблискуючи під променями.
Нарешті Сагір і Атей завершили свою роботу. Сагір розділив виготовлені стріли на три рівні частини. Атей вклав свої стріли у горит, прикрашений зображенням яструба і напнув тятиву луку. Йому відразу здалося, що стріла, пущена з цього луку, буде мати силу, набагато більшу, ніж міг надати їй інший лук.
На дні казана ще залишалося трохи розплавленого срібла. Орія витягла свій довгий кинджал і торкнулася його гострим кінцем блискучого металу. Коли вона витягла кинджал, то декілька крапель срібла застигли на лезі, немов краплі роси.
— А це обереги Срібного Яструба, — промовив Сагір і протягнув їм три срібні фігурки, що нагадували яструба, який, склавши крила, падав на здобич.
Вони прив’язали обереги до тонких шкіряних шнурків і почепили собі на груди.
— Здається, все готове, — стиха промовив Сагір, коли вони заховали казан і ковальське знаряддя, — настав час сідлати коней.
…Сонце вже схилялося до обрію, коли вони вирушили у дорогу.
їх шлях пролягав до Міста Мерців…
Глава 6. Місто Мерців
Колишні, давно вже забуті будівники фортеці обрали для неї досить зручне місце — фортеця знаходилася на пагорбі, до якого з північного боку підступала ріка. З інших боків розстилалася широка рівнина. Але з часом володарі фортеці розчинилися у коловерті бурхливих подій минулих епох, і могутні стіни поступово осідали, степові вітри й зливи вік за віком підточували могутнє каміння. Високі башти розвалилися, а серед уламків стін з’явилися величезні вибоїни, немовби якісь безжальні велетні взяли приступом фортецю.
Кіммерійці, а потім їх наступники — войовничі скіфи — не будували фортець у степу, вважаючи, що найкращим муром для них є спини стрімких бойових коней. Тому (хіба що тільки відчайдушні грабіжники могил, які не боялись ні демонів, ні мерців) ніхто не бував серед цих руїн. Так минали сторіччя, і колишня фортеця стала сховищем для кажанів та гайворонів, степові вовки вили серед кам’яних уламків, що були колись неприступними мурами, і отруйні змії грілися на могильних плитах, під якими лежали давно вже забуті герої та могутні володарі.
З часом річка обміліла, а її береги, густо порослі очеретом, перетворилися на болото.
Вільні мешканці степів найбільше любили відкритий степ і гаряче сонце, і тому вони оминали це місце, де, як подейкували, оселилися зловісні примари та злі духи.
А потім з’явилися ще більш моторошні оповідання про несамовитого чаклуна Гістаса, який ніколи не міг вдовольнитися ні лютою помстою, ні могутністю, ні владою.
Вечорами, сидячи біля багаття, розповідали мешканці Степу страшні історії про мандрівників, які випадково потрапляли до руїн фортеці і вже ніколи звідти не поверталися, про мерців, яких Гістас примушує служити собі, про болотяний туман навколо колишніх мурів, в якому бродять ненажерливі привиди.
Одного разу ватага сарматських воїнів після одного переможного походу вирішила вночі поїхати до фортеці. Розповідали, що назад повернувся лише один. Очі його були переповнені жахом, і єдине, що він зміг сказати: «Мерці… Місто Мерців…», а потім вскочив на свого коня і зник у степу. Більше цього воїна ніхто не бачив…