«Болотяний упир!» — здогадався Атей.
Хлопець схопився за руків’я акінаку, але істота, здавалося, не звертала на хлопця ніякої уваги. А можливо, не помічала його. Хлопець ще раз доторкнувся до оберегу і, намагаючись не повертатися спиною до упиря, швидко перебрався через уламки башти і, напружено вдивляючись у темряву, пішов далі.
«Оберіг виведе тебе до Щита Таргітая», — казав Сагір перед тим, як вони вирушили до Міста Мерців.
І тепер, коли Атей опинився у цьому клятому місці, в першу чергу він покладався на свій оберіг.
Хлопцю здавалося, що він знаходиться у якомусь кам’яному лабіринті, крізь який він пробирався, плутаючись поміж залишків стін, будівель і гнилих дубових балок.
Було дуже тихо. Лише час від часу кажани, почувши обережні кроки хлопця, вилітали зі своїх чисельних сховищ у стінах і, тріпочучи крилами, чорними блискавками проносились над Атеєм, зникаючи у темряві. Повний місяць заливав все навколо своїм примарним світлом, і від цього світла вся фортеця здавалася велетенською примарою.
Атей подумав, що ця ніч ніколи не завершиться, і він вічно буде блукати серед цих руїн і зрештою сам перетвориться на примару. Від такої думки хлопець здригнувся, зняв з шиї оберіг і підніс його до очей, немовби намагаючись запитати поради у срібної фігурки яструба.
Раптом оберіг зблиснув, і доріжка місячного сяйва, відбившись від нього, пролягла до звалища кам’яних цеглин, повз які Атей, здавалося, проходив вже декілька разів.
Хлопець підійшов до звалища і помітив чорний отвір. Атей знов повісив на шию оберіг, трохи повагався й рішуче поліз у таємничий лаз.
Лаз був дуже вузьким, і в ньому зависла загусла темрява, тому Атею приходилося пробиратися, зігнувшись і виставивши вперед руки, намацуючи холодне каміння, яким був викладений цей тунель. Спочатку він опускався кудись вниз кам’яними сходами, а потім лаз розширився, і хлопець вже йшов вздовж стіни, намагаючись обережно ступати по кам’яній підлозі.
Декілька разів його долоні відчували якісь іржаві ланцюги і кам’яні фігури. І коли попереду він побачив світло, то полегшено зітхнув. Немовби увібравши в себе це місячне сяйво, оберіг знову почав світитися м’яким, прозорим світлом. І в цьому світлі Атей зміг побачити, що на стінах тунелю викарбувані якісь загадкові малюнки та знаки. А вздовж стіни, у видовбаних нішах, стоять почорнілі від часу кам’яні постаті. Кого зображували ці скульптури — давніх володарів, колись великих, а тепер вже забутих воїнів, — розібрати було неможливо.
Намагаючись скоріше вибратися з цього похмурого підземелля, Атей прискорив свою ходу і ледь не перечепився через щось. Хлопець опустив голову і ледь не скрикнув від жаху — під його ногами лежав кістяк. На білих кістках ще залишилися клапті зотлілого одягу й шкіряного чересу із захисними бронзовими пластинами. Атей хотів вже піти далі, але йому здалося, що біля кістяка щось зблиснуло. Він нахилився й побачив присипаний пилом акінак. Хлопець підняв зброю й побачив, що лезо акінаку було срібним — на тьмяній поверхні було майстерно викарбуване зображення вовка, який сидів на блискавці.
Атей старанно витер краєм своєї сорочки лезо акінаку і поклав меч у свій горит.
Обережно підкравшись до виходу, Атей витягнув батьківський акінак і визирнув назовні. Прямо перед собою він побачив купу кам’яних цеглин, далі лежали декілька потрощених колон і зруйновані стіни якоїсь споруди.
Атей вибрався з лазу і, озираючись навкруги, пробрався через уламки споруди. На єдиній вцілілій стіні він помітив облуплену мозаїку, але, що там було зображено, Атей не зміг докладно роздивитися. Хіба що обриси декількох постатей з бойовими сокирами, мечами і списами, які стояли, схиливши голову навколо великого вовка.
За спорудою Атей побачив широкий майдан, викладений пощербленими гранітними плитами й оточений залишками величних будівель. Посередині майдану знаходився високий кам’яний поміст, навколо якого стояло декілька перекинутих казанів. До вершини помосту вели кам’яні сходини. Посередині помосту, освітлена палаючими смолоскипами, височіла кам’яна колона.
На колоні, причеплений до гаку, висів Щит Таргітая…
Атей, немов зачарований, ступив декілька кроків до помосту, обережно ступаючи гранітними плитами. Тиша, здавалося, тиснула йому на плечі. Ноги Атея, взуті у м’які шкіряні чоботи, нечутно ступали по камінню, але йому здавалося, що луна від його кроків рве на шматки тяжку тишу.
Раптом у мерехкотінні смолоскипів він побачив зігнуту постать, яка з’явилася на протилежному краю майдану.
Атей вихопив лук і поклав стрілу на тятиву.
Повільно ступаючи, він почав наближатися до невідомого, готовий в будь-яку мить вистрілити.
Чорна постать зробила ще декілька кроків йому назустріч і вийшла з тіні у коло, освітлене світлом смолоскипів.
Атей полегшено зітхнув і опустив напнутий лук — перед ним стояв Сагір. В правій руці він тримав меч, а в лівій — сагарісу. На їх лезах відбивалося червоне полум’я.
Хлопець хотів щось сказати, але брат застережливо підняв руку і кивнув на Щит Таргітая.
Атей сунув лук у горит і піднявся сходами на поміст. Сагір залишився внизу, пильно озираючись навкруги.
Хлопець не міг повірити, що знову бачить Щит Таргітая і що через мить знову отримає його. Напруга останніх годин зникла, і Атей ледь стримував радісну посмішку.
Атей лише на мить відірвав зачарований погляд від Щита і з вдячністю глянув на оберіг.
Але оберіг не світився. Атей підвів очі до неба — повний місяць зловісно висів прямо над колоною. Відчуття тривоги знов охопило душу хлопця. Він схопив Щит Таргітая, намагаючись знайти у ньому силу й порятунок, але щойно його пальці торкнулися холодної поверхні, як яскраве червоне світло миттєво засліпило очі.
Голова Атея запаморочилася, і він, засліплений пронизливим сліпучим сяйвом, відсахнувся від Щита Таргітая.
Глава 7. Рука Темряви
Атей отямився і, нарешті, зір повернувся до нього, хоча в очах все ще блимали червоні плями. Але тільки він зміг побачити все, що діється навколо, йому здалося, що він опинився в якомусь моторошному маренні.
Весь майдан навколо був запруджений вершниками на чорних конях. В руках вершників зловісно блищала зброя. На руїнах чорніли зігнуті химерні постаті. По небу стрімко носилися кажани, креслячи моторошні знаки. Біля помосту стояв на колінах Сагір, його зброя лежала поруч. В його спину й груди впиралися довгі списи, які тримали декілька воїнів, обличчя яких були закриті чорними капшуками.
Навпроти хлопця стояв чоловік із довгою чорною бородою, пасма якої безладно спадали на широкі груди. Обличчя чоловіка було спотворене великими чорними плямами, немов би кипляча смола навіки в’їлася у його шкіру, вкривши його потворними шрамами. Чоловік був одягнутий у широкі шкіряні штани, які зазвичай носили скіфи, і довгий плащ зі шкір степових вовків. На голові у нього був високий шолом, зроблений з якогось чорного металу. Навколо обідця шолому були прикріплені білі пластини з кістки. На пластинах були виритувані якісь знаки. На широких грудях чоловіка висів довгий шкіряний шнур з нанизаними на ньому навдивовижу маленькими людськими черепами й сухою людською рукою.
«Інерей Гістас!» — майнула думка в голові Атея. Він відчув, що сили покидають його.
— Невже ви сподівалися забрати у мене Щит Таргітая? — скривив рот у кривій посмішці чаклун Гістас, — втім, добре, що ви прийшли сюди, — кров синів коваля Аріанта остаточно закріпить мою владу над магією Щита.
Голос Гістаса був глухий і, здавалося, линув з якогось підземелля. Його голос паралізував і вселяв у душу жах.
Гістас підвів голову, і в його великих чорних очах відбився повний місяць.
— Сьогодні буде великий день, і моє Військо Мерців вирушить на завоювання Степу! — прошипів Гістас і тицьнув сухою чорною рукою у груди Атея. Від цього доторку хлопець відчув, що не зможе поворухнутися. Все поплило перед його очима. Крізь морок він побачив, що у руках Гістаса з’явився довгий меч із зігнутим широким лезом. На лезі темніли багрові плями.
Гістас простер руки до чорного неба. Рука Темряви в його долоні, здавалося, ожила, готуючись схопити чорну хмару у жменю.
— Заклинаю вас, сили Темряви! Прийміть мій подарунок вам! — загорлав Гістас. Він знову простягнув суху руку до Атея і заніс меч, готуючись до смертельного удару.
— Ні! — захрипів Сагір, але охоронець, що стояв позаду, вдарив його руків’ям меча і, схопивши за голову, відігнув її назад, готуючись нанести удар по горлянці.
Атей, стиснувши зуби, вперто дивився у затягнуті мертвою пеленою очі Гістаса. Десь у глибині цих очей палали несамовита лють і пекельний вогонь.