Очі Сагіра радісно блиснули.
— Так, будеш битися ти, але це буде не простий двобій. Твій супротивник буде не просто досвідченим бійцем, який досконало опанував мистецтво бою, його зброя виготовлена у темних печерах Утгарда — підземного світу темних сил — карлами-ковалями, які досконало володіють могутньою магією. І тому в тебе, Сагіре, буде можливість перемогти у двобої лише тоді, коли Щит Таргітая буде сповна насичений своєю магічною силою. Отже, через три дні воїни Срібного Яструба зійдуться на рівнині біля річки Сірої Вовчиці з військом гото-аланів. Ти, Сагіре, цей час будеш готуватися до двобою. Ти повинен вирушити до Кам’яної Могили й пройти обряд Очищення, щоб отримати допомогу богів… А ти, Атею, візьмеш Щит Таргітая й залишишся на Могилі Анахарсія. Ти дочекаєшся, поки Щит Таргітая не вбере в себе силу цього кургану, і тоді чимдуж вирушиш до рівнини поблизу річки Сірої Вовчиці. Ти повинен встигнути до полудня, до початку двобою, щоб передати Щит Таргітая Сагіру. У тебе є сили, щоб виконати свою справу, але чи зможеш скористуватися своєю силою, буде залежати тільки від тебе. Отже, сини Аріанта, тепер доля народу скіфів знаходиться у ваших руках…
— Залишаєшся, Атею? — ще раз повторила Орія.
Атей мовчки кивнув.
Останні воїни клану Срібного Яструба вже зникали на обрії, прямуючи до рівнини Сірої Вовчиці. Атей, Орія і Сагір стояли біля підніжжя Кургану Анахарсія.
— Ну що ж, зустрінемося через три дні, — промовив Сагір і обійняв брата за плечі.
— Бувай, брате, — тихо сказав Атей і повернувся до Орії, — невдовзі зустрінемося, Оріє. Дівчина відчепила від свого плаща бронзову овальну фібулу й простягла її Атею.
— Візьми, ця фібула передавалася в нашому роду від покоління до покоління. Сподіваюсь, вона допоможе тобі.
Атей трохи повагався, але взяв фібулу. На її поверхні було викарбуване сонце, крізь яке летів вершник.
— Дякую, Оріє, нехай боги допомагають тобі! Ми невдовзі зустрінемося.
Орія посміхнулася, але очі її залишалися сумними.
— Я не можу залишитися з тобою — Отан наказав, щоб окрім тебе на Кургані Анахарсія залишилося тільки десятеро найкращих воїнів. Вони будуть охороняти тебе й Щит Таргітая. Тому я цей день буду блукати на самоті степом, а потім вирушу до річки Сірої Вовчиці. Там ми й зустрінемося.
Атей кивнув головою.
Орія і Сагір сіли на своїх коней і з місця пустили їх чвалом.
Відразу їх шляхи розійшлися. Сагір спрямував свого коня на південь, у напрямі Кам’яної Могили, а Орія погнала свого коня на північ — туди, де синів відкритий степовий простір…
Останні вершники Срібного Яструба вже щезали за обрієм.
Глава 9. Заклик Матері-Лисиці
Схиливши голову, сумно їхала Орія, пустивши свого коня навмання у степ. Кінь, відчувши волю, гнав відкритим простором. Високі й густі степові трави, притоптані його копитами, залишалися лежати на землі, і довга стежка вказувала на той шлях, куди прямувала вершниця. Дівчина, заплющивши очі, вдихала на повні груди духмяні пахощі степових ковил. Орія намагалася позбутися якоїсь дивної туги, що охопила її душу.
Вона не помітила, як кінь виніс її на високий пагорб, з якого відкривався дивний краєвид безкінечного простору. Орії навіть здалося, що варто ось-ось підняти руку, і можна дотягнутися до неба, до його пронизливої синьої безодні, яка тяжко звисала над головою, до його білих хмар, які зависли серед неозорого небесного шатра. Орія згадала розповіді про далекі степові народи, що жили у пустелях і степах дуже далеко, на кордонах з царством Хань. Ці народи, як вона чула, поклонялися небу. Величний краєвид, що розстилався навкруги, велич синього неба над головою раптом сповнили її душу дивним відчуттям захоплення й щастя.
Орія підняла вгору руки, немовби дійсно збиралася ухопити чарівну синь над головою й застигла, закинувши голову. Несподівано для себе вона радісно засміялася і торкнула п’ятами круп коня. Слухняний кінь, якому, здавалося, передалося радісне почуття Орії, стрілою рвонув уперед, і дівчині здалося, що вона вже летить поміж білими хмарами, пливе у неозорій глибині таємничого й водночас відкритого вічного Неба.
Але це радісне й дивовижне відчуття миттєво зникло, як зникає кришталева амфора від удару тяжкої варварської сокири.
Раптом почуття небезпеки гострою стрілою обпекло серце Орії. Вона щосили натягла повіддя, і здивований кінь, хропучи, зупинився, закрутившись на місці. Орія не могла зрозуміти — через що з’явилося в її душі це почуття. Степ навколо був таким же тихим і спокійним, дзвеніло тепле повітря, тихо шелестіли трави під легким вітерцем. Але дівчині здалося, що якась невидима тінь зловісно пролягла по степу. Орія звикла довіряти своїм почуттям. Замріяна дівчина кудись зникла — тепер Орія знов була хижою й спритною воїтелькою Матері-Лисиці.
Орія миттєво зіскочила з коня й торкнулася його шиї, потягнувши вудила на себе. Добре вишколений кінь слухняно опустився на коліна й ліг на бік. Висока трава закрила його. Орія опустилася на коліно й пригнулася, сховавшись за спиною свого коня. Вона уважно роздивилася навкруги. Їй здалося, що небезпека лине з берега невеличкої ріки, що петляла в степу. Вздовж берега густо росли дерева, немов намагалися заховатися від денної спеки біля прохолодної води. Пройшов деякий час. Орія пильно вдивлялася у дерева вздовж ріки. І незважаючи на те, що навкруги все, як і раніше, дихало спокоєм і безпекою, відчуття близької загрози посилювалося. Орія тільки зараз помітила, що місцевість навколо дійсно немовби вимерла. Не було чути звичних для цієї пори року пташиних пісень, і лише над проліском чорною зграєю піднялись над деревами галки.
Орія заспокійливо поклала долоню на голову коня, який намагався підвестися. Напруження зростало. І ось вже коли дівчина вирішила вскочити на коня й майнути подалі від цього відчуття небезпеки, вона ясно побачила, як з переліску над берегом річки виїхали декілька вершників. Вершники зупинили коней, уважно роздивляючись навкруги. Нарешті один з них підняв руку, і довга вервечка вершників почала виїжджати з переліску. Орія здогадалася, що вони довгий час, ховаючись від зайвого ока, просувалися понад берегом ріки і тільки зараз наважилися виїхати на відкритий простір.
Орія нарахувала вже шість десятків загадкових вершників, але все нові й нові з’являлися поміж дерев. Невдовзі довга вервечка чорних вершників розтягнулася вздовж широкого лугу, немов на зеленій траві з’явився довгий чорний шрам. Орія придивилася уважніше й здригнулася — біля копит вершників бігли великі сірі пси. Зазвичай бувало, коли воїни виїжджали на свою виправу, то собаки, які жили при їх поселеннях чи таборах, довго бігли за своїми хазяями. Але ці пси здавалися якимись незвичайними. Вони не гавкали, не бігли безладними зграями по полю. Хижо піднявши пащі до неба, собаки розбігалися великим півколом перед вершниками, немовби якийсь хижий і потворний велетень розкрив перед собою руки, ловлячи все живе на своєму шляху. Орія не могла повірити своїм очам. І ці моторошні пси, і ці вершники несли в собі смертельну загрозу. Зазвичай і скіфи, і алани, і готи, навіть вирушивши у похід, їхали степом, розсипавшись великою смугою, весело перегукуючись між собою.
Але ці невідомі вершники пересувалися у повній мовчанці, і в їх рухах відчувалася моторошна і нелюдська злагодженість.
Орія ще вище піднялася, намагаючись уважніше роздивитися чорних вершників. Раптова здогадка блимнула в її голові. «Чорні вершники-мерці!» — здогадалася вона. Але вершники-мерці з’являлися тільки вночі, ці ж їхали вдень, не лякаючись яскравих сонячних променів. Собаки вже бігли широким півколом, наближаючись до місця, де переховувалась Орія. І тут дівчина згадала розповіді про болотяних псів, які живуть серед очерету в болотах, що тягнуться вздовж плавень. Казали, що болотяні пси можуть перекидатися в людей — жорстоких і безжальних вбивць. Можливо, сила Гістаса збільшилася настільки, що він зміг підкорити собі й цих болотяних потвор із довгими іклами і потойбічною люттю?
Вершники прямували якраз до того місця, де переховувалася Орія, і шлях їх лежав саме до могили Анахарсія…
Орія зрозуміла, що очікувати далі немає сенсу. Поки що до вершників-мерців залишалася досить значна відстань і ще була можливість непомітно від’їхати вздовж пагорбу, ухилившись від чорного загону. Але тоді вершники-мерці могли б зненацька напасти на скіфів, які залишалися з Атеєм на Кургані Анахарсія!
Орія довго не вагалася. Вона вскочила на свого коня і, пригнувшись до його шиї, стрілою помчалася по полю. Вітер вдарив їй в обличчя. Зчепивши зуби, Орія щосили колотила п’ятами по боках свого скакуна, який і так летів, обганяючи вітер. Дівчина чекала почути позаду крики й свист гонитви, але чула тільки, як щосили колотиться серце, і гулкий тупіт копит свого коня. Коли Орія наважилася озирнутися, то побачила, що декілька чорних вершників гонять своїх коней на відстані одного лету стріли. Їх болотяні пси летіли попереду, ледь торкаючись лапами землі. У розкритих пащах моторошно блимали вискалені довгі ікла. Орії стало страшно — гонитва наближалася мовчки й невідхильно, як сама смерть.