Запала тиша. Воїни були готові напасти на зухвалого прибульця в будь-яку мить, але конунг Ерманаріх застережливо підняв руку:
— Ти наважився перервати двобій, воїне Гарме! — гучно залунав його голос. — Ти не належиш ні до народу рейдготів, ні до народу аланів, ні до жодного іншого народу, який прийняв наш союз. Але наш Звичай не забороняє будь-якому воїну стати під наші прапори чи прийняти участь у герці.
Шереги воїнів розступилися, і Гарм повільно проїхав між рядами вершників, які оточували місце двобою.
— Я сам вб’ю цього блазня із черепом на обличчі! — заревів Атаульф Кривава Сокира, як тільки Гарм наблизився і зістрибнув зі свого вороного коня.
Гарм повільно, майже не звертаючи уваги на рейдгота, потягнув із піхов свій меч. Атаульф заревів, немов розлючений ведмідь, і кинувся на нього, високо здійнявши над головою свою сокиру.
Все, що відбулося далі, здалося всім, хто спостерігав цей відчайдушний бій, якимось маренням. Гарм метнувся, немов сіра тінь, убік, відхилившись від удару сокири, що могла розвалити його навпіл, і щосили вдарив руків’ям свого меча рейдгота в обличчя. Атаульф захитався на місці, шолом злетів з його голови, він вронив свою сокиру і впав на землю.
Алан Сайдантірс стрибнув на Гарма, намагаючись його пронизати своїм мечем. Але Гарм Чорний Пес легко відбив його удар і одним ударом передпліччя лівої руки, яка була захищена залізним наручнем, вибив меч з рук алана. Відразу лезо його меча вперлося у горлянку Сайдантірса.
— Я не збираюся вбивати ні рейдгота, ні алана! — крикнув Гарм Чорний Пес. — Я прийшов сюди, щоби вбити під час герцю воїна Срібного Яструба!
Знову зависла тяжка тиша. Всі очікували вирішальних слів царя Сая і конунга Ерманаріха.
Нарешті, з місця піднявся конунг Ерманаріх. Він уважно подивився на Гарма Чорного Пса, потім на величезне готсько-аланське військо, яке скупчилося навколо пагорбу.
— Що ж, — заговорив конунг, — воїн Гарм довів свою спритність та військову майстерність. Тому саме він буде битися зі скіфом на рівнині Сірої Вовчиці!
Військо готів і аланів вибухнуло переможними вигуками.
Сильних воїнів у Степу завжди поважали.
…І ще більше поважали переможців…
І тільки старі готи-скальди тихо перемовлялися між собою, недовірливо косячись на Гарма Чорного Пса:
— Гарм — погане ім’я, — казали вони, — з діда-прадіда передається розповідь про чорного пса Гарма, який живе десь на півночі, у час Загибелі Богів він буде бігти за Вовком Фенріром і сіяти навкруги смерть і руїну….
Втім, молоді воїни не звертали на їх слова уваги, захоплені силою й небаченою до того спритністю й військовою майстерністю прибульця.
Вождь аланів і конунг рейдготів тепер були впевнені, що під час герця біля річки Сірої Вовчиці перемога буде обов’язково на їхньому боці…
Глава 12. Пророцтво мудреця Анахарсія
Послухавши розповідь Марка про славні події минулих часів та із ще більшою зацікавленістю про дивовижні щити славетного Ахіллеса та Енея, Атей примостився біля кам’яного зображення воїна на кургані Анахарсія. Вечоріло. Луг, на якому ще вранці юрмилося декілька тисяч воїнів, був порожнім. Хіба що тільки вогнище, навколо якого сиділо з десяток скіфів, нагадувало про Велике Коло.
«Ось так завжди було і, мабуть, завжди так буде, — думав Атей, дивлячись, як повільно сідає за обрій червоне сонце, — скільки оце Марк розповідав про великі події, битви, війни, героїв, звитяжців, про народи та могутні фортеці. І де вони всі поділися? І що залишиться від мене, Сагіра, Орії та самого Марка? Хіба що Щит Таргітая? Але які таємниці все ж приховані в ньому?»
Атей знову поклав Щит Таргітая перед собою й почав уважно роздивлятися малюнок на його поверхні. Втім, вже було досить темно, і малюнка майже не було видно. Атей згадав, як Отан сидів, схрестивши ноги, торкаючись пальцями Щита Таргітая, і постарався зробити те ж саме.
На доторк Щит був прохолодним, і в той же час від нього віяло якоюсь дивною силою, немовби Щит Таргітая випромінював потужні хвилі, які могли нести і небезпеку, і порятунок.
Атей закрив очі і поклав обидві долоні на Щит Таргітая, намагаючись повністю зосередитися на своїх відчуттях. Тим часом скіфські воїни, сидячи навколо вогнища, затягнули якусь довгу й тужливу пісню.
Раптом все перед очима Атея закружляло, поплило. Йому здалося, що Щит Таргітая став легким і великим. Візерунок на його поверхні закружляв перед очима хлопця. Щезли і степ навколо, і курган Анахарсія, і зоряне небо — Щит ставав все більшим і більшим — його краї тепер охоплювали все навколо, вони закрили і степ, і небо, і ось вже Атею здалося, що і сам він став усього-на-всього лише одною невеличкою цяткою на цьому дивному Щиті Таргітая.
Але Атей чомусь не дивувався тому, що він сам знаходиться на цьому велетенському Щиті, який перетворився на всесвіт. Атей підвівся і зробив декілька кроків, роздивляючись навколо. А навколо нього росли фантастичні рослини, переплітаючись із дивними істотами — грифонами, гепардами, велетенськими турами. Зірки, здавалося, впали на блискучу поверхню Щита, і тепер вже не срібний умбон сяяв у його центрі, а велике сонце, до якого вела стежка, викладена із срібних зірок.
У Атея від захоплення з такого перетворення запаморочилося в голові. Йому захотілося кричати від радощів і бігти назустріч сонцю. Під ногами Атей не відчував землі, але йшов і бачив навколо безліч райдужних стежок, які, переливаючись дивними кольорами, вели до сонця і на яких знаходилося безліч дивних речей і створінь.
І тут Атей почув сумну мелодію. Йому здавалося, що хтось там, попереду, на райдужній стежці грає на сопілці, тихо і затишно. Зачарований Атей пішов туди, звідки доносилася чудова мелодія. Невдовзі він побачив скіфа, який сидів, прихилившись спиною до грифона, що лежав, згорнувшись, на райдужній стежці.
Дзьобата голова грифона лежала на могутніх лев’ячих лапах, і, здавалося, він мирно спав.
Скіф був широкоплечій, але обличчя його було худорлявим, із тонкими рисами. Одягнутий він був у звичайний скіфський одяг, але ні зброї, ні панцира на ньому не було. Очі скіфа були заплющені і, здавалося, він увесь поринув у свою мелодію. Але як тільки Атей наблизився до нього, скіф розплющив очі і уважно подивився на хлопця.
— Довго ж ти добирався сюди, Атею — Зберігаче Щита Таргітая, — посміхнувшись, промовив скіф.
Атей ввічливо поклонився йому:
— Вітаю тебе, воїне, ти знаєш моє ім’я, але хто ти і яку мелодію ти граєш? Я ніколи не чув такої.
Скіф знову посміхнувся.
— Цю мелодію далеко не кожний може почути, втім, як і опинитися тут. Але доля присудила тобі стати на Шлях Срібного Яструба. Отан знав, що робить, коли вирішив залишити тебе з Щитом Таргітая на моїй могилі.
Вражений Атей застиг на місці.
— Так ти і є сам мудрець Анахарсій?! — наважився запитати він.
— Так, Атею. Але не дивуйся — тут можна зустріти всіх, хто колись встав на Шлях Срібного Яструба.
— Так ти не загинув? — застиг від здивування Атей.
— Зрозумій, Атею, смерть — лише двері між двома світами, — промовив Анахарсій, — хоча все залежить від того, яким шляхом ти йшов у попередньому житті.
— Що, і батька свого я теж можу тут зустріти?! — захоплено запитав Атей.
— Так, звичайно, але для тебе ще не прийшов час зустрітися з ним. Він великий майстер. Можливо, найбільш великий серед тих, які колись з’являлися серед скіфського народу. Ковалю Аріанту вдалося викувати не простий щит, а відтворити головну таємницю, закриту для звичайних людських очей. На Щиті Таргітая зображено все, до чого прагне людина, яка встала на Шлях Срібного Яструба. Тут є все — і минуле, і майбутнє, людська душа і увесь всесвіт. Колись мені до рук потрапила одна книга, яку й досі надійно переховують Зберігачі. Це Книга Низова. Твій батько бачив цю книгу і читав її. Щоправда, тільки те, що йому дано було прочитати в ній. Ось він і вирішив відтворити цю книгу, викарбувавши її символи на поверхні Щита. Боги дарували Аріанту і його нащадкам здатність не тільки зберігати цей Щит, але й оволодіти таємницями, які Аріант, можливо, сам не усвідомлюючи, приховав у ньому.
— І я можу знати, що буде далі? Зі мною й моїми друзями? — насмілився запитати Атей.
— Поки що ні — Щит Таргітая поступово розкриває свої таємниці. Крім того, в ньому захована така сила, що може бути надзвичайно руйнівною і небезпечною. Втім, така сила є у кожному Знанні. Тому тобі необхідно пройти ще дуже довгий шлях, аж поки ти не торкнешся багатьох таємниць, що заховані у Щиті Таргітая. І дуже багато дізнатися, аж поки ти не зможеш правильно користуватися тою силою, що захована в ньому.