Жан-Поль САРТР
ШЛЯХИ СВОБОДИ
Відстрочення
Роман
П'ЯТНИЦЯ, 23 ВЕРЕСНЯ
Шістнадцята тридцять у Берліні, п'ятнадцята тридцять у Лондоні. Готель нудьгував на своєму пагорбі, порожній і врочистий, і всередині був отой старий. В Анґулемі, в Марселі, в Ґані, в Дуврі гадали: «Що він там робить? Вже давно по третій, чому він не виходить?» Він сидів у затіненому покої, очі непорушно завмерли під густими бровами, рот був трохи розтулений, немовби йому спав на думку дуже давній спогад. Він уже не читав; його немічна рука, поцяткована старечою гречкою, все ще тримаючи аркуші, звисала з коліна. Він обернувся до Гораса Вілсона й запитав: «Котра година?», і Горас Вілсон відказав: «Десь пів на п'яту». Старий підняв свої великі очі, люб'язно усміхнувся й мовив: «Гаряче». Руда, тріскуча, мерехтлива спека налягла на Европу; в людей пашіли руки, щеміло в очах, пекло у легенях; всі чекали, мліючи від спеки, їдкої куряви і тривоги. В передпокої готелю очікували газетярі. У дворі, непорушно сидячи за кермом своїх авт, чекали водії; на тому березі Рейну, в передпокої готелю «Дрезен», непорушно очікували пруссаки у темних костюмах. Мілан Глінка більше нічого не чекав. Він уже не чекав з позавчорашнього дня. Минулася тяжка чорна днина, неначе блискавкою, пронизана раптовою певністю: «Вони нас зрадили!» А потім час почав текти знову, навмання, ніхто вже не жив просто так, задля втіхи прожитого дня, було тільки завтра, залишилося тільки завтра.
О п'ятнадцятій тридцять Матьє ще очікував на березі жахливого майбуття; тієї ж таки хвилини, о шістнадцятій тридцять, у Мілана вже не було майбутнього. Старий підвівся і перетнув покій, він простував не згинаючи коліна, шляхетною і стрибучою ходою. Він промовив: «Панове!» і мляво всміхнувся, а далі поклав документ на стіл і розгладив аркуші кулаком; Мілан укляк за столом, розгорнутий часопис укривав геть усю церату. Вже всьоме Мілан прочитав:
«Президент і Уряд Республіки змушені прийняти пропозиції двох великих держав щодо основи майбутніх взаємин. Нам не залишається нічого іншого, оскільки ми лишилися самі». Невіл Гендерсон і Горас Вілсон підійшли до столу, старий обернувся до них, вигляд у нього був беззахисний і недолугий, він сказав: «Ось що нам залишається, панове». Мілан думав: «Нічого іншого й не залишається». За вікном почувся невиразний галас, і Мілан подумав: «Ми залишилися самі».
Знадвору долинув голос, тонкий і писклявий, мов у щура: «Слава Гітлерові!»
Мілан підбіг до вікна.
— А чекай-но, сучий сину! — закричав він. — Ось нехай я спущуся!
Надворі чкурнули навтьоки, почулося тупотіння підборів; на розі хлопчисько обернувся, понишпорив у хвартусі й замахнувся. Об стіну сухо торохнули два камінці.
— Це малюк Лібкнехт, — сказав Мілан, — його витівки.
Він вихилився з вікна: вулиця була порожня, мов за недільної днини. Шенгофи повивішували на балконі червоно-білі знамена зі свастикою. Всі віконниці зеленого будинку були зачинені. Міланові подумалося: «А в нас немає віконниць».
— Треба повідчиняти вікна, — сказав він.
— Навіщо? — поспитала Анна.
— Коли вікна зачинені, то вони поціляють у шибки.
Анна стенула плечима.
— Так чи так… — сказала вона.
Їхні співи й галас долинали грімкими нерозбірливими вибухами.
— Вони ще там, на майдані, — не обертаючись, промовив Мілан.
Він поклав руки на підвіконня, подумав собі: «Всьому кінець». З-за рогу вигулькнув опасистий чолов'яга. Він ішов, спираючись на ціпок, і ніс рюкзака. У нього був зморений вигляд, за ним простували дві жінки, що позгиналися під величезними клумаками.
— Єґершмітти повертаються, — не обертаючись, озвався Мілан.
Вони чкурнули в понеділок увечері й мали перетнути кордон уночі з вівторка на середу. Тепер вони поверталися, гордо позадиравши голови. Єґершмітт підійшов до зеленої кам'яниці й піднявся східцями на ґанок. На його сірому від куряви обличчі видніла чудернацька посмішка. Він понишпорив у кишенях свого піджака й дістав ключа. Жінки опустили свої клумаки додолу і дивились, як він одмикає двері.
— Ти повертаєшся, коли вже минула небезпека! — гукнув Мілан.
— Мілане! — хутко сказала Анна.
Єґершмітт підняв голову. Він угледів Мілана, й очі його зблиснули.
— Ти повертаєшся, коли минулася небезпека!
— Авжеж, я повертаюся! — гукнув Єґершмітт. — А ось ти підеш звідціля!
Він крутнув ключа в замковій шпарині і пхнув двері, за ним зайшли жінки. Мілан одвернувся.
— Боягузи нікчемні! — сказав він.
— Ти їх підбурюєш, — зауважила Анна.