— Та це ж боягузи, — відказав Мілан, — мерзенне німецьке поріддя. Два роки тому вони лизали нам п'яти.
— То й що! Не треба їх провокувати.
Старий замовк; рот його так і лишився трохи розтулений, наче він і далі мовчки виголошував погляд на політичне становище. В його великих круглих очах блищали сльози, піднявши брови, він допитливо дивився на Гораса й Невілла. Вони мовчали, Горас раптово сіпнувся й одвернув голову; Невілл підійшов до столу, взяв документ, проглянув його, а потім невдоволено кинув на стіл. У старого був збентежений вигляд; він розвів руками, даючи на здогад, що попри велике і щире бажання нічого не може вдіяти. Уп'яте він повторив: «Я опинився в цілковито неочікуваній ситуації; я сподівався, що ми спокійно обговоримо пропозиції, які я приніс…» Горас подумав: «Старий лис! Ач, як промовляє, дідусь та й годі…» І сказав: «Гаразд, Ваша Екселенціє: за десять хвилин ми будемо в готелі „Дрезен“.
— Лерхен приїхала, — сказала Анна. — Її чоловік у Празі, вона хвилюється.
— Нехай прийде до нас.
— Якщо ти гадаєш, ніби їй буде спокійніше… — ледве усміхнувшись, мовила Анна. — З таким шаленцем, як ти, що вистромлюється через вікно, аби ображати людей…
Він глянув на її марне личко з тонкими спокійними рисами, вузькі плечі й величезний живіт.
— Сядь-но, — сказав він. — Не люблю бачити, як ти стоїш.
Вона сіла і склала руки на животі; якийсь чолов'яга вимахував газетами і бурмотів: „Парі-Суар“, останнє число. Лишилося всього два примірники, купуйте». Він так накричався, що захрип. Моріс узяв газету. Прочитав: «Прем'єр-міністр Чемберлен надіслав листа канцлерові Гітлеру, в політичних колах Британії припускають, що останній надішле офіційну відповідь. Внаслідок цього зустріч із паном Гітлером, яка мала відбутися сьогодні вранці, відкладено на пізніший час».
Зезета заглядала в газету через його плече. Вона запитала:
— Є якісь новини?
— Ні. Те ж саме.
Він перегорнув сторінку, й вони уздріли похмуру світлину, де було знято якусь озіяку, вона височіла на пагорбі й скидалася на середньовічний замок із вежами, дзвіницями і сотнями вікон.
— Це Ґодесберґ, — сказав Моріс.
— Тут сидить Чемберлен? — поспиталася Зезета.
— Здається, поліції надіслали підмогу.
— Авжеж, — сказав Мілан. — Двох жандармів. Тепер їх буде шестеро. Вони забарикадувалися в жандармерії.
До кімнати вдерся несамовитий крик. Анна затремтіла; та її обличчя було спокійне.
— А якщо зателефонувати? — поспиталася вона.
— Зателефонувати?
— Так. До Прісекніци.
Мілан мовчки показав їй газету. «Згідно з телеграмою Німецької інформаційної агенції, датованою четвергом, німецьке населення Судетської области взяло під свій контроль всю охорону правопорядку в межах мовних кордонів».
— Це не може бути правдою, — сказала Анна. — Мені казали, що таке сталося лише в Еґері.
Мілан грюкнув кулаком по столі.
— Боже ж ти мій! І ще просити порятунку!
Він простягнув руки; вони були здоровецькі й жиляві, з темними плямами і близнами — поки не стався той нещасливий випадок, він був лісорубом. Він дивився на них, розчепіривши пальці. Потім сказав:
— Вони можуть заявитися. По двоє чи по троє. Вони тільки покепкують, кажу тобі.
— Та їх заявиться сотень із шість, — відказала Анна.
Мілан понурив голову, він почувався самотнім.
— Послухай! — вигукнула Анна.
Він прислухався: виразно було чути, як вони рушили вулицею. Він аж затремтів од шалу; в очах затьмарилося, під черепом прокинувся біль. Він підійшов до шафи, і йому перехопило подих.
— Що ти робиш? — поспиталася Анна.
Він схилився над шухлядою й тяжко дихав. Не кажучи і слова, він зігнувся ще дужче і вилаявся.
— Не треба, — сказала вона.
— Що?
— Не треба. Дай-но його мені.
Він обернувся; Анна підводилася, спираючись на стільця, вигляд у неї був, як у праведниці. Він подумав про її живіт, потім простягнув їй револьвер.
— Гаразд, — сказав він. — Зателефоную до Прісекніци.
Він спустився на перший поверх, до шкільної зали, повідчиняв вікна, потім підняв телефонну слухавку.
— Дайте мені Прісекніцу, управління поліції. Гало?
Його праве вухо чуло сухий уривчастий тріск. А ліве наслухало їх. Одетта збентежено усміхнулася. «Я ніколи й не знала до ладу, де вона, та Чехословаччина», — сказала вона, занурюючи пальці в пісок. За мить у слухавці клацнуло.
— Na?[1] — поспиталися на тому боці.
Мілан подумав: «Я прошу допомоги!» Він щосили стиснув слухавку.