— Хто тут? — поспиталася вона.
Голос був кволий, та злий. Матьє відчув, як від голови до ніг його пройняла дрож. «От же ж йолоп цей Борис!» — подумалося йому.
— Це я, Матьє.
Запанувала довга мовчанка, потім Лола спитала:
— Котра година?
— За чверть одинадцята.
— В мене болить голова, — сказала вона.
Лола натягла ковдру до самісінького підборіддя і завмерла, пильно дивлячись на Матьє. Вона все ще скидалася на небіжчицю.
— Де Борис? — запитала вона. — Що ви тут робите?
— Ви були хворі, — хутко пояснив Матьє.
— Що зі мною було?
— Ви заклякли з широко розплющеними очима. Борис балакав до вас, ви йому не відповідали, й він перелякався.
Лола, здавалося, не чула його. А потім ураз прикро зареготалася й замовкла, неначе вдавившись. Насилу володаючи язиком, вона запитала:
— Він подумав, що я вмерла?
— Він перелякався, — ухильно відказав Матьє.
— Ху! — видихнула Лола.
Знову запала мовчанка. Лола заплющила очі, підборіддя її тремтіло. Здавалося, вона робить відчайдушне зусилля, щоб зібратися на силі. Не розплющуючи очі, вона сказала:
— Дайте мені мою сумочку, вона там, на нічному столику.
Матьє простягнув їй сумочку: вона дістала пудреницю і з огидою глянула на своє обличчя.
— В мене й справді вигляд, як у небіжчиці, — сказала вона.
Втомлено зітхнувши, вона поклала сумочку на ліжко і докинула:
— Втім, більшого я не варта.
— Ви недобре почуваєте себе?
— Досить-таки недобре. Та мені знайомий цей стан, до вечора минеться.
— Може, вам щось треба? Хочете, я викличу лікаря?
— Ні. Заспокойтеся. То це Борис вас послав?
— Авжеж. Він просто не тямив себе.
— Він внизу? — трохи звівшись на ліжку, поспиталася Лола.
— Ні… Я… розумієте, я був у кав'ярні «Дом», і він туди прийшов. Я відразу ж узяв таксі й приїхав сюди.
Лолина голова знову впала на подушку.
— Все-таки дякую вам.
Вона засміялася. Сміх був здавлений і тяжкий.
— Одне слово, янголятко перепудилося. Не довго думаючи, воно дало драла. А вас прислало сюди, щоб переконатися, чи й справді я померла.
— Лоло! — сказав Матьє.
— Та облиште, — відказала Лола, — не треба цієї балаканини.
Вона заплющила очі, й Матьє подумав, що зараз вона зомліє. Та за кілька секунд вона сухо заговорила:
— Скажіть йому, щоб не турбувався. Ніякої загрози для мене немає. Це нездужання починається, коли я… Ну, та він знає причину. Трохи підводить серце. Скажіть йому, щоб він зараз же прийшов сюди. Я чекаю на нього. Я буду тут до вечора.
— Домовилися, — сказав Матьє. — Вам і справді нічого не треба?
— Ні, сьогодні ввечері я буду здорова і співатиму.
І докинула:
— Зі мною ще не закінчено.
— Що ж, бувайте.
Він попрямував було до дверей, та Лола погукала його. Вона благально мовила:
— Пообіцяйте, що змусите його повернутися. Ми… ми трохи посварилися вчора ввечері, скажіть, що я не гніваюся на нього, що про цю сварку й мови не буде. Та нехай він прийде! Прошу вас, нехай він прийде! Мені нестерпна думка про те, що він вважає мене мертвою.
Матьє розчулився. Він сказав:
— Зрозуміло. Я прийшлю його до вас.
Він вийшов. Пачка листів у внутрішній кишені піджака давила йому на груди, мов камінь. «Ото вже мармиза в нього буде! — подумав собі Матьє. — Треба буде віддати йому ключ, нехай сам думає, як його покласти назад у сумочку». Матьє спробував весело повторити: «А я наче відчував, що не можна брати гроші!» Та веселощів не було, геть ніякого значення не мало те, що його боягузтво принесло добрі плоди, важливо було тільки те, що гроші він узяти не зміг. «І все ж я радий, — подумалося йому, — що вона не вмерла».
— Гей, пане! — гукнув водій. — Сюди!
Матьє розгублено обернувся.
— Що таке? А, це ви! — сказав він, упізнаючи таксі. — Гаразд, одвезіть мене в «Дом».
Він сів, і авто рушило. Йому хотілося витіснити з голови думку про свою принизливу поразку. Він дістав листи, розв'язав вузол і взявся читати. То були короткі сухі цидулки, Борис писав їх Лолі з Лаону під час вакацій. Часом згадувався і кокаїн, але так завуальовано, що Матьє аж здивувався. «А я й не знав, що він такий обережний», — подумалося йому. Всі листи починалися словами «люба моя Лоло», потім ішли короткі звіти про те, як він проводить час. «Я купаюся. Погризся із татом. Познайомився з колишнім борцем, він навчить мене прийомів. Випалив „Генрі Клей“ до кінця, не впустивши попіл на підлогу». І щоразу листи закінчувалися словами: «Щиро кохаю тебе й цілую. Борис». Матьє легко уявив собі, як це Лолі було читати ті листи, уявив її передбачуване вже наперед і все-таки щоразу нове розчарування, й те зусилля, котре вона робила, щоб гаряче запевнити себе: «По суті, він мене кохає, та просто не вміє цього висловити». Він подумав: «І все-таки вона зберігала їх». Матьє ретельно зав'язав вузол і поклав листи до кишені. «Треба буде, щоб він непомітно поклав їх на місце». Коли таксі зупинилося, Матьє відчув себе справжнісіньким союзником Лоли. Та не міг думати про неї інакше, як у минулому часі. Коли він заходив до кав'ярні, то йому здавалося, ніби він захищатиме зараз світлу пам'ять про небіжчицю.