— Не піду до свого готелю: вона така, що може й туди заявитися.
— То заночуй у Клода.
— Так і зроблю.
Івіш спала на думку ідея.
— Напиши їй. Так пристойніше.
— Лолі? О ні!
— Напиши.
— Та я не знаю, що й писати.
— Я напишу за тебе, дурнику.
— Але навіщо?
Івіш здивовано глянула на нього.
— Хіба ти не хочеш порвати з нею?
— Не знаю.
Івіш немов би розізлилася, та наполягати більш не стала. Вона ніколи не наполягала, це було її особливістю. Але так чи так, Борис повинен був обережно грати поміж Матьє та Івіш: поки що бажання утратити Лолу в нього було не більше, ніж побачити її.
— Побачимо, — відказав він. — Зараз нема чого про це й гадати.
На бульварі було добре, в людей були погожі, лагідні обличчя, майже всіх їх він знав із вигляду, на вітринах «Клозрі де Ліля» стрибав веселий сонячний блищик.
— Я голодна, — сказала Івіш, — піду поснідаю.
Вона увійшла до бакалійної крамниці Демаріа. Борис чекав її надворі. Він почувався слабким і розчуленим, немов той, хто одужує, і все гадав, про що б його подумати, аби принести собі бодай малесеньку втіху. Раптом його вибір упав на «Історичний і етимолоґічний словник жарґону». І зрадів. Тепер словник лежав у нього на нічному столику, і він тільки на нього й дивився. «Це частина мого хатнього побуту, — натхненно подумав він, — я мистецьки вчинив цей скок». А оскільки щастя приходить не саме, то він подумав і про ножа, дістав його з кишені й відкрив. «Вдатний же я!» Він придбав його напередодні, та в цього ножа вже була своя історія, він пронизав тіло двох найдорожчих йому людей. «Гарно він ріже», подумалося йому.
Поруч пройшла якась жінка, вона пильно глянула на нього. Вбрана вона була просто-таки прегарно. Він обернувся, щоб розгледіти, яка вона ззаду; вона теж обернулася, й вони з симпатією глянули одне на одного.
— Ось і я, — сказала Івіш.
У руках вона тримала двоє величезних канадських яблук. Вона тернула одне об свій зад й, коли воно залисніло, вп'ялася у нього зубами, а друге простягла Борисові.
— Ні, дякую, — відказав Борис. — Мені не хочеться їсти. — Й додав: — Ти мене шокуєш.
— Чому б це?
— Яблука витираєш об зад.
— А це, щоб вони лисніли, — пояснила Івіш.
— Поглянь он на ту жінку, що віддаляється, — сказав Борис. — Я припав їй до смаку.
Івіш хрумкала яблуко з добротливим виглядом.
— Ото? — з повним ротом поспиталася вона.
— Та ні, не там, — сказав Борис. — За тобою.
Івіш обернулася й підняла брови.
— Гарна яка, — тільки і сказала вона.
— Бачиш, яке вбрання у неї? У мене обов'язково буде така жінка. З вищого світу. Це має бути класно.
Івіш знай дивилася услід тій жінці. У кожній руці вона тримала по яблуку, й це було так, наче вона їх пропонує їй.
— Коли я від неї стомлюся, то віддам тобі, — великодушно пообіцяв Борис.
Івіш гризнула яблуко.
— Скажеш таке! — буркнула вона.
Вона вхопила його за руку і хутко потягла за собою. На другому боці бульвару Монпарнас була японська крамничка. Вони перетнули бруківку і зупинилися перед вітриною.
— Поглянь на ті малесенькі чашечки, — сказала Івіш.
— Це для саке, — пояснив Борис.
— А що воно таке?
— Рисова горілка.
— Треба буде їх придбати. Я зроблю з них чашечки для чаю.
— Та замалі вони.
— А я буду наливати кілька разів підряд.
— Або всі шість відразу.
— От-от! — захоплено сказала Івіш. — Переді мною буде шість маленьких чашечок, і я питиму то з одної, то з другої.
Вона трохи відступила назад і гаряче промовила крізь зуби:
— Ох, я всю цю крамничку закупила б!
Борис не схвалював смак своєї сестри, її замилування отакими дрібничками. Й усе-таки він хотів було зайти до крамнички, та Івіш перепинила його.
— Не сьогодні. Гайда.
Вони рушили узвозом Данфер-Рошро, й Івіш сказала:
— Щоб мати повну — повнісіньку! — кімнату отаких цяцьок, я ладна продатись якому-небудь дідуганові.
— В тебе не вийде, — суворо сказав Борис. — Це справжнє ремесло. Цьому треба вчитися.
Йшли вони поволеньки, й це були справжні хвилини щастя; Івіш таки напевне забула про іспит, вигляд у неї був веселий. У такі моменти Борисові здавалося, ніби вони становлять одне ціле. В голубому небі пропливали кучеряві білі хмарини: листя на деревах було важке після дощу, і, мов на майдані посеред села, пахло димом.
— Люблю отаку днину, — сказала Івіш, угризаючись у друге яблуко. — Трохи вогко, та не липко. Й увіччю не щемить. Відчуття таке, наче можеш пройти двадцять кілометрів.