Борис крадькома поглянув довкруги, чи є тут забігайлівки. Коли Івіш починала казати про двадцятикілометрову мандрівку, то не було ще такого випадку, щоб їй відразу ж не захотілося сісти за стіл.
Вона зиркнула на бельфорського лева і захоплено вигукнула:
— Цей лев мені подобається! Він схожий на чаклуна.
— Гм! — буркнув Борис.
Він поважав смаки своєї сестри, навіть якщо й не поділяв їх. Втім, запорукою цьому був і Матьє, якось він сказав йому: «У вашої сестри кепський смак, та це ліпше, ніж найпевніший смак: в неї орґанічно кепський смак». Якщо ж так, то й балакати немає про що. Що ж до самого Бориса, то він чутливий був радше до класичної краси.
— Ходімо бульваром Араґо? — запропонував Борис.
— А де він?
— Оце.
— Ходімо, — погодилася Івіш, — він так і сяє.
Ішли вони мовчки. Борис помітив, що сестра спохмурніла і починає нервувати, вона плентала, навмисне тягнучи ноги. «Зараз почнеться аґонія», з покірним страхом подумалося йому. Аґонія в неї починалася щоразу, як вона чекала результатів іспиту. Він підняв очі й угледів чотирьох робітників, що простували їм назустріч і, посміхаючись, дивилися на них. Борис був звичний до цих висмішок, він дивився на робітників із симпатією. Івіш понурила голову і вдала, ніби не бачить їх. Порівнявшись із ними, ті хлопці розділилися: двоє йшли ліворуч від Бориса, ще двоє — праворуч від Івіш.
— Може, полапаємо? — запропонував один.
— Пика в тебе не та! — ввічливо сказав Борис.
Івіш підскочила і пронизливо завищала, та відразу ж замовкла, затуливши долонею рота.
— Я поводжу себе, мов та кухарка, — сказала вона, зашарівшись од збентеження. Молоді робітники були вже далеко.
— Що скоїлося? — здивовано поспитав Борис.
— Він полапав мене, — з відразою зізналася Івіш. — Покидьок мерзенний. — І суворо додала: — Та все одно я не повинна була кричати.
— Хто саме? — насторожився Борис.
— Заспокойся, прошу тебе. Їх четверо. Та я й без того була смішна.
— Річ не в тому, що він тебе полапав, — пояснив Борис. — Я не можу терпіти, якщо з тобою так поводяться, коли я поруч. Коли ти йдеш із Матьє, тебе ніхто не лапає. Невже в мене такий вигляд?
— От-от, дурнику мій, — сумовито відказала Івіш. — Я теж не захист для тебе. Вигляд у нас із тобою не надто поважний.
Це була правда. Борис часто дивувався з цього: коли він дивився в дзеркало, то здавався собі досить грізним.
— Так, вигляд у нас не надто поважний, — повторив він.
Вони притислися одне до одного й відчули себе сиротами.
— Що це? — поспиталася за хвилю Івіш.
Вона показала на високий довгий мур, який чорнів крізь зелень каштанів.
— Санте, — відказав Борис. — В'язниця.
— Дивовижно, — сказала Івіш. — Ніколи не бачила нічого зловіснішого. Звідти тікають?
— Рідко, — сказав Борис. — Я читав, що якось один в'язень переліз через цей мур. Він ухопився за товсту гілляку каштана і накивав п'ятами.
Івіш подумала і показала пальцем на каштан.
— Напевне, оцей, — сказала вона. — Може, сядемо тут на лавочці? Я стомилася. Ану ж бо нам пощастить побачити, як тікатиме ще один в'язень.
— Хтозна, — невпевнено сказав Борис. — Знаєш, вони, мабуть, роблять це уночі.
Вони перетнули бруківку й посідали. Лавочка була вогка. Івіш з утіхою мовила:
— Освіжає.
Та відразу ж почала метушитися і смикати себе за коси. Борис поляскав її по руці, щоб вона не повиривала собі пуклі.
— Помацай мою руку, — сказала Івіш, — вона мов із криги.
Це була правда. Та й сама Івіш зробилася мертвотно-бліда, у неї був страдницький вигляд, все її тіло проймали дрижаки. Борис побачив її такою сумовитою, що з симпатії спробував думати про Лолу.
Івіш різко підняла голову, на обличчі в неї була похмура рішучість.
— Кості з тобою? — поспитала вона.
— Так.
Якось Матьє подарував Івіш маленьку шкіряну торбинку, гру в покер. Івіш подарувала її Борисові. Вони часто грали удвох.
— Зіграймо, — сказала вона.
Борис дістав кості з торбинки. Івіш додала:
— Дві партії й одну вирішальну. Починай.
Вони відсунулися одне від одного. Борис присів навпочіпки і кинув кості на лавочку. В нього випав королівський покер.
— Покер! — оголосив він.
— Ненавиджу тебе, — сказала Івіш.
Вона насупила брови і, перш ніж кинути кості, дмухнула на пальці, щось прошепотівши. Схоже, це було якесь заклинання. «Це серйозно, — подумав Борис, — вона грає на результати іспиту». Івіш кинула кубики й програла: в неї випали дами.