— Другу партію, — звеліла вона, дивлячись на Бориса блискучими очима. Цього разу й у неї випав королівський покер.
— Покер! — оголосила вона й собі.
Борис кинув кості, й у нього теж випав покер. Та щойно кості лягли, як він простягнув руку неначе щоб зібрати їх і потайці перевернув два кубики вказівним і середнім пальцями. Два королі стали на місце чирвового туза й покера.
— Дві пари, — з засмученим виглядом оголосив він.
— Я виграла, — переможно сказала Івіш. — Давай тепер вирішальну.
Борис подумав було, чи не завважила вона, як він шахрував. Та, врешті, це не мало великого значення: для Івіш важливий був тільки результат. Вона виграла вирішальну партію без його втручання, двома парами проти одної.
— Чудово! — тільки і сказала вона.
— Хочеш зіграти ще?
— Ні, ні, — відказала вона, — доста. Знаєш, я грала, щоб дізнатися, прийняли мене чи ні.
— А я й не знав, — відказав Борис. — Тож, виходить, тебе прийняли.
Івіш стенула плечима.
— Не вірю, — пробурмотіла вона.
Вони замовкли і сиділи собі поруч, понуривши голови. Борис не дивився на Івіш, та відчував, як вона тремтить.
— Мені гаряче, — сказала Івіш, який жах: у мене вогкі долоні, я вся спітніла від хвилювання.
Справді, права її рука, допіру холодна мов крига, тепер просто-таки пашіла. Лівиця, непорушна й забинтована, лежала на колінах.
— Ця пов'язка огидна мені, — сказала вона. — Вигляд такий, наче мене поранили на війні, хочеться здерти її.
Борис нічого не відповів. Годинник вдалині вибив один раз. Івіш здригнулася.
— Це… це пів на першу? — розгублено запитала вона.
— Пів на другу, — зиркнувши на свого годинника, відказав Борис.
Вони перезирнулися, і Борис мовив:
— Що ж, пора вже йти.
Івіш припала до нього й обняла його за плечі.
— Не йди, Борисе, дурнику мій, не йди, я нічогісінько не хочу знати, сьогодні увечері я вирушу до Лаону, і я… Я нічого не хочу знати.
— Не кажи дурниць, — лагідно мовив Борис. — Треба, щоб ти знала, як воно там склалося, перш ніж побачиш батьків.
Івіш опустила руки.
— Що ж, тоді йди, — сказала вона. — Та повертайся якомога хутчіш, я чекатиму на тебе тут.
— Тут? — здивовано перепитав Борис. — Хіба ти не хочеш піти зі мною? Можна було б зачекати мене в кав'ярні у Латинському кварталі.
— Ні, ні, — відказала Івіш, — я чекатиму тебе тут.
— Як хочеш. А якщо піде дощ?
— Борисе, прошу тебе, не мордуй мене, йди хутчій. Я залишатимуся тут, навіть якщо буде злива, навіть якщо землетрус, я не зможу звестися на ноги, в мене снаги немає навіть пальцем поворухнути.
Борис підвівся і сягнистою ходою подався геть. Перетинаючи вулицю, він обернувся. Він побачив Івіш зі спини: згорбившись на лавці, втягнувши голову в плечі, вона скидалася на стару жебрачку. «Врешті, її, може, і прийняли», подумалося йому. Він ступнув ще кілька кроків і раптом побачив обличчя Лоли. Справжнє обличчя. Він подумав: «Вона нещасна!», і серце його гучно й шалено закалатало.
XIV
За мить. За мить він знову вирушить у свої марні пошуки; за мить, переслідуваний злими утомленими очима Марсель, потайним обличчям Івіш, посмертною маскою Лоли, він знову відчує жовчний присмак у роті, тривога зсудомить йому шлунок. За мить. Він сів у фотель і запалив люльку; він був порожній і спокійний, він віддавався темній прохолоді бару. Столами тут були відполіровані барила, на стінах висіли світлини актрис і матроські берети, невидний радіоприймач жебонів, неначе струмочок, у глибині зали прегарні заможні добродії палять сиґари і цідять портвейн — останні відвідувачі, ділові люди, всі інші вже давно пішли снідати; було пів на другу, та легко можна було уявити собі, що ще ранок, а день таки був у розпалі, погожий, неначе тихе море, Матьє розчинився в цьому байдужому морі, він був ледве чутною мелодією неґритянського спірічуелу, гомінким шумом, іржавим світлом, похитуванням усіх цих прегарних, по-хірурґічному вправних рук, які тримають сиґари, рук, що схожі на каравели з прянощами. Він добре усвідомлював, що йому просто дали покористуватися цим крихітним шматочком супокійного життя, який треба буде незабаром віддати назад, та користувався він ним без захланности: для пропащих людей світ приберігає малі окрушини щастя, це для них береже він більшу частину своїх минущих милостей, от тільки за умови, що тішитися ними будуть вони смиренно. Даніель сидів ліворуч від нього, урочистий і мовчазний. Матьє міг скільки завгодно споглядати його вродливе обличчя арабського шейха, й це була теж маленька втіха для очей. Матьє простягнув ноги і сам собі посміхнувся.