— Раджу скуштувати хересу, — озвався Даніель.
— Гаразд. Але ти частуватимеш: у мене ні шеляга в кишені.
— Гаразд, частую, — сказав Даніель. — Та скажи: може, тобі позичити двісті франків? Правда, мені соромно пропонувати так мало…
— Облиш! — махнув рукою Матьє. — тут немає про що й балакати.
Даніель звернув на нього свої великі лагідні очі. Він наполягав:
— Прошу тебе. В мене чотириста франків до кінця тижня, ми їх поділимо.
Треба було не погоджуватися, цього вимагали правила гри.
— Ні, — відказав Матьє. — Ні, не треба, ти дуже люб'язний.
Даніель спрямував на нього свій переповнений турботою погляд.
— Тобі й справді нічого не треба?
— Треба, — зітхнув Матьє, — п'ять тисяч франків. Та не зараз. Зараз мені потрібен херес і бесіда з тобою.
— Хотілося б мені, щоб моя бесіда була на рівні хересу, — сказав Даніель.
Він і словом не обмовився ні про свій лист пневматичною поштою, ні про причини, що змусили його викликати Матьє.
Матьє радше вдячний був йому за це: принаймні незабаром усе з'ясується. Він сказав:
— Знаєш, учора я бачив Брюне.
— Справді? — ґречно поспитав Даніель.
— Гадаю, цього разу між нами все закінчено.
— Ви посварилися?
— Та ні, гірше.
Даніель зобразив на своєму обличчі скрушний вираз. Матьє не зміг утриматися від посмішки.
— Тобі наплювати на Брюне? — поспитався він.
— Ну, знаєш… я ніколи не був із ним у таких близьких стосунках, як ти, — відказав Даніель. — Я вельми його поважаю, та, якби моя змога, то я натоптав би його соломою і виставив ув антрополоґічному музеї, в залі двадцятого сторіччя.
— Він там був би до речі, — погодився Матьє.
Даніель брехав: колись він дуже любив Брюне. Матьє скуштував хересу і сказав:
— Незлецький.
— Авжеж, — сказав Даніель, — це в них найліпший. Та запаси їхні вичерпуються, і через війну в Еспанії поповнити їх неможливо.
Він поставив на стіл порожнього келиха і взяв оливку з тарілочки.
— Знаєш, — сказав він, — я хочу тобі висповідатися.
Ну, от і все: смиренне, легке щастя відійшло у минуле. Матьє зиркнув на Даніеля краєм ока: в того був шляхетний і проникливий вигляд.
— Давай, — сказав йому Матьє.
— От тільки не знаю, яке враження це на тебе справить, — вагаючись, казав Даніель. — Мене засмутить, якщо ти розгніваєшся.
— Кажи, та сам і побачиш, — посміхаючись, відказав Матьє.
— Ну, гаразд… Угадай, кого я бачив учора ввечері?
— Кого ти бачив учора ввечері? — розчаровано перепитав Матьє. — Та хто ж його знає, ти міг бачити цілу купу людей.
— Марсель Дюффе.
— Марсель? Ти бач.
Матьє не здивувався: Даніель і Марсель бачилися нечасто, та Марсель, здається, симпатизувала Данієлеві.
— Поталанило тобі, — сказав він, — вона ж нікуди не виходить. Де це ти її здибав?
— Та в неї ж удома… — посміхаючись, сказав Даніель. — Де ж іще, якщо вона не виходить.
І, скромно приплющивши повіки, додав:
— Відверто сказати, ми з нею деколи бачимося.
Запала мовчанка, Матьє дивився на довгі темні вії Даніеля, котрі ледве тремтіли. Двічі вибив годинник, неґр тихо співав «There's cradle in Caroline». Ми з нею деколи бачимося. Матьє одвів погляд і пильно глянув на червоний помпон матроського берета.
— Бачитеся, — не зовсім розуміючи, повторив він. — Та тільки… де ж?
— У неї ж удома, щойно я тобі сказав це, — відказав Даніель із відтінком роздратованости.
— В неї вдома? Ти хочеш сказати, що ходив до неї додому?
Даніель не відповів. Матьє запитав:
— Що це стрілило тобі в голову? Як це сталося?
— Все це дуже просто. Я завжди почував дуже велику симпатію до Марсель Дюффе. Я захоплювався її мужністю і широчінню натури.
Він замовк, і Матьє зачудовано повторив:
— Мужність Марсель, широчінь її натури. — Це були не ті якості, котрі він у ній цінував. Даніель провадив:
— Якось мені було нудно, в мене виникло бажання завітати до неї, й вона мене люб'язно прийняла. От і все: відтоді ми почали зустрічатися. Наша вина лише в тому, що ми приховували це від тебе.
Матьє занурився в густі пахощі, у вогке повітря рожевої кімнати: ось Даніель сидить у кріслі, дивиться на Марсель своїми великими оленячими очима, й Марсель незграбно посміхається, наче її зараз будуть фотоґрафувати. Матьє струснув головою: все воно ніяк не клеїлося, це був якийсь абсурд, у цих двох не було геть нічого спільного, вони ніяк не могли розуміти одне одного.