Під її пальцями задзеленчав телефон, вона стисла слухавку.
— Гало! — сказала вона. — Гало, це Даніель?
— Так, — відказав спокійний прегарний голос. — Хто біля телефону?
— Марсель.
— Добридень, люба моя Марсель.
— Добридень, — відказала Марсель. Серце її шалено калатало.
— Вам добре спалося? — поважний голос відлунював їй у животі, це було солодко і нестерпно. — Учора ввечері я запізно пішов од вас. Пані Дюффе, либонь, сварилася б на мене. Та, сподіваюся, вона нічого не знає.
— Ні, — задихаючись, відказала Марсель, — нічого не знає. Вона спала як убита, коли ви пішли…
— А вам? — знай допитувався ніжний голос. — Як вам спалося?
— Мені? Та… непогано. Я, знаєте, хвилююся.
Даніель засміявся, це був розкішний сміх, спокійний і гучний. Марсель трохи розслабилася.
— Хвилюватися не треба, — сказав він. — Все було пречудово.
— Все… справді?
— Справді. Краще навіть, ніж я сподівався. Здається, ми трохи недооцінювали Матьє, люба моя Марсель.
Матьє відчула, як у ній болісно поворухнулася совість.
— Невже? Невже ми і справді недооцінювали його?
— Він перепинив мене на перших же словах, — сказав Даніель. — Сказав мені, що здогадався, ніби щось негаразд із вами, і це дошкуляло йому вчора цілий день.
— Ви… ви сказали йому, що ми з вами бачимося? — запитала Марсель, почуваючи, як їй перехопило горло.
— Звичайно, — здивувався Даніель. — А хіба ми не домовилися про це?
— Авжеж, авжеж… І як він це сприйняв?
Даніель начебто завагався.
— Дуже непогано. Врешті, дуже добре. Спочатку йому все не вірилося…
— Напевне, він сказав: «Марсель казала мені все».
— Так воно й було. — Даніеля, здається, розвеселили ці слова. — Саме так він мені й сказав.
— Даніелю! — вигукнула Марсель. — Мені так дошкуляє совість!
І вона знову почула глибокий, веселий сміх.
— От же цікаво: йому теж. Коли він пішов, то йому дошкуляло сумління. А якщо ви обоє в такому стані, то мені хотілося б заховатися десь у вашій кімнаті, коли він до вас прийде: це має бути пречудова сцена.
Він знову засміявся, і Марсель подумала зі смиренною вдячністю: «Він кепкує з мене». Та враз голос його зробився поважний, і слухавка завібрувала, неначе орґан.
— Ні, справді, Марсель, усе йде пречудово, і знаєте, я радий за вас. Він і слова не дав мені сказати, зупинив на перших же словах і сказав мені: «Сердешна Марсель, я так винен перед нею, я сам себе ненавиджу, та я це виправлю, як ти гадаєш, можу я тут щось іще виправити?», й очі його почервоніли. Він так вас кохає!