— Гаразд, — відказав Матьє, — дякую.
Він вийшов; він думав: «Де ж вона може бути?» Голова його була порожня, руки тремтіли. Вулицею Фруадво проїжджало вільне таксі. Матьє зупинив його.
— Жіночий гуртожиток, вулиця Сен-Жак, 173, хутчій.
— Гаразд, — сказав водій.
«Де ж вона може бути? В кращому випадку вона поїхала до Лаону, в гіршому… Я запізнився на чотири години», думав він. Матьє нахилився вперед і мимоволі натискав правою ногою на килимок, немов би прискорюючи хід авта.
Таксі зупинилося. Матьє вийшов і подзвонив у двері гуртожитку.
— Панна Івіш Серґіна тут?
Дама недовірливо зиркнула на нього.
— Зараз подивлюся, — відказала вона.
За мить вона повернулася.
— Панна Серґіна не приходила з самого рання. Щось їй передати?
— Ні.
Матьє знову сів до авта.
— Готель «Полонь», вулиця Соммрар.
За хвилю він припав до вікна.
— Сюди, сюди! Готель о ліву руч.
Він вистрибнув із таксі й постукав у зашклені двері.
— Пан Серґін тут?
Гладкий слуга-альбінос був біля каси. Він упізнав Матьє й посміхнувся йому.
— Він не повертався з ночі.
— А його сестра… молода білявка, приходила вона сьогодні?
— О, я добре знаю панну Івіш, — відказав хлопець. — Ні, вона не приходила, от тільки пані Монтеро телефонувала двічі, вона просила передати панові Борису, щоб він відразу ж прийшов до неї, як повернеться; якщо побачите його, то можете передати.
— Гаразд, — сказав Матьє.
Він вийшов. Де ж вона може бути? В кіно? Та навряд. Тиняється по вулицях? Принаймні вона ще не поїхала з Парижу, а то зайшла б до готелю забрати валізи. Матьє дістав із кишені листа й уважно роздивився конверт: його надіслали з поштового відділення на вулиці Кюжа, та це ще нічого не означало.
— Куди їдемо? — поспитався водій.
Матьє невпевнено глянув на нього, і раптом його немов осяяло: «Щоб таке написати, треба бути трохи в нестямі. Вона, їй-богу, напилася».
— Послухайте, — сказав він, — їдьте помаленьку бульваром Сен-Мішель, починаючи від набережної. Я шукаю одну особу; треба буде заглянути у всі кав'ярні.
Івіш не було ні в «Біарріці», ні в «Сурс», ні в «Аркурі», ні в «Біарі», ні в «Пале дю Кафе». В «Капуладі» Матьє нагледів китайського студента, котрий знав Івіш. Він підійшов. Китаєць пив портвейн, сидячи на стільці за баром.
— Даруйте, — сказав Матьє, нахиляючись до нього. — Мені здається, ви знайомі з панною Серґіною. Бачили ви її сьогодні?
— Ні, — відказав китаєць. Говорив він із труднощами. — З нею сталося лихо.
— З нею сталося лихо! — вигукнув Матьє.
— Ні, — сказав китаєць. — Я питаю, чи не сталося з нею лихо.
— Не знаю, — сказав Матьє, обертаючись до нього спиною.
Він більше не думав про те, щоб захистити Івіш від самої себе, в нього була тільки болісна і нагальна необхідність побачити її. «А якщо вона зважилася накласти на себе руки? В неї вистачить розуму зробити це», розлючено подумав він. Врешті, вона може просто бути десь на Монпарнасі.
— На перехрестя Вавен, — сказав він.
Він знову сів у таксі. Руки його тремтіли: він застромив їх до кишень. Таксі обігнуло фонтан Медічі, й Матьє уздрів Ренату, італійську подругу Івіш. Вона виходила з Люксембурзького саду з портфелем під пахвою.
— Зупиніть! Зупиніть! — погукав Матьє водієві. Він вистрибнув із таксі й побіг до неї.
— Ви не бачили Івіш?
Рената зробила суворе обличчя.
— Добридень, пане, — сказала вона.
— Добридень. Ви не бачили Івіш?
— Івіш? — перепитала Рената. — Бачила.
— Коли?
— Десь годину тому.
— Де?
— У Люксембурзькому саду. Вона була з чудернацьким товариством, — трохи бундючно сказала Рената. — Ви знаєте, що її не прийняли, бідолашку?
— Авжеж. Куди вона пішла?
— Вони хтіли піти на танці. Здається, в «Тарантул».
— Де це?
— На вулиці Мосьє-ле-Пренс. Ви побачите, там крамниця грамплатівок, а танцювальна зала в підвалі.
— Дякую.
Матьє ступнув кілька кроків, потім повернувся.
— Даруйте, я забув попрощатися з вами.
— До побачення, пане, — сказала Рената.
Матьє повернувся до авта.
— Вулиця Мосьє-ле-Пренс, це за кілька кроків звідціля. Їдьте поволі, я вас зупиню.
«Аби лиш вона була ще там! Я загляну в усі танцювальні майданчики Латинського кварталу».
— Зупиніть тут. Зачекайте мене хвилину.