Він узяв її за плечі й потяг за собою; позаду почувся приголомшений гомін.
Посеред східців Івіш поважчала.
— Ну, Івіш, — благально мовив Матьє.
Вона весело струсонула кісьми.
— Я хочу сісти тут, — сказала вона.
— Ну, прошу ж вас.
Івіш почала задихатися від сміху й задерла спідницю вище колін.
— Я хочу сісти тут.
Матьє ухопив її поперек стану й поніс. Коли вони опинилися на вулиці, він випустив її: вона більше не відбивалася. Ось вона примружилася і понуро озирнулася доокруж.
— Може, хочете повернутися до себе? — запропонував Матьє.
— Ні! — щосили крикнула Івіш.
— Одвезти вас до Бориса?
— Його немає вдома.
— А де ж він?
— Дідько його знає.
— Куди ви хочете податися?
— Хіба я знаю? Вирішуйте, якщо вже забрали мене.
Матьє трохи подумав.
— Гаразд, — сказав він.
Підтримуючи, він підвів її до таксі й сказав водієві:
— Вулиця Юрґенс, 12.
— Я везу вас до себе додому, — сказав він. — Ви зможете відпочити на моєму дивані, а я запарю вам чай.
Івіш нічого не мала проти. Вона ледве залізла до авта і знеможено впала на сидіння.
— Вам зле?
Вона була біла, мов крейда.
— Нездужається мені, — пробурмотіла вона.
— Я попрошу зупинитися біля аптеки, — сказав Матьє.
— Ні! — вигукнула вона.
— Ну, то ляжте зручніш і заплющіть очі, — сказав Матьє. — Незабаром приїдемо.
Івіш ледве чутно застогнала. Раптом вона позеленіла і вистромилася через вікно. Матьє побачив, як її вузька худорлява спина стрясається від блювоти. Він простягнув руку і вчепився у ручку дверцят: він боявся, щоб двері не відчинилися. За хвилю нудота припинилася. Матьє хутко відкинувся назад, дістав люльку і ретельно натоптав її тютюном. Івіш упала на сидіння, і Матьє сховав люльку до кишені.
— Приїхали. — мовив він.
Івіш насилу випросталася. Вона простогнала:
— Який сором!
Матьє вийшов перший і простягнув їй руки. Та вона їх відштовхнула і легко стрибнула на бруківку. Він хутко розрахувався з водієм і обернувся до Івіш. Вона байдуже дивилася на нього: з рота в неї тхнуло кислим духом блювотиння. Матьє пристрасно вдихнув цей запах.
— Вам ліпше?
— Я вже не п'яна, — понуро сказала Івіш. — Та в мене голова розвалюється.
Матьє обережно повів її по східцях.
— Кожен крок стугонить у голові, — вороже сказала вона. На другому майданчику вона зупинилася, щоб звести подих.
— Тепер я все згадала.
— Івіш!
— Все. Я їздила з цими покидьками і ламала комедію. І я… я провалилася на іспиті.
— Ходімо, — сказав Матьє. — Ще один поверх.
Вони мовчки піднялися. Зненацька Івіш запитала:
— Як це ви мене знайшли?
Матьє нахилився, вставляючи ключа у замкову шпарину.
— Я скрізь розшукував вас, — сказав він, — а потім зустрів Ренату.
Івіш пробурмотіла за його спиною:
— Я ввесь час сподівалася, що ви прийдете.
— Заходьте, — відступаючи убік, сказав Матьє. Проходячи, вона ледве торкнулася його, і він відчув бажання вхопити її в обійми.
Івіш зробила кілька непевних кроків і ввійшла до кімнати. Потім похмуро роззирнулася.
— Це ваше помешкання?
— Еге ж, — сказав Матьє. Він уперше приймав її у себе. Він зиркнув на свої зелені шкіряні фотелі й робочий стіл, побачив їх очима Івіш, і йому зробилося соромно.
— Ось диван, — сказав він. — Ляжте.
Івіш мовчки вклалася на дивані.
— Хочете чаю?
— Мені зимно, — поскаржилася Івіш.
Матьє знайшов свій плед і вкрив її. Івіш заплющила очі й поклала голову на подушку. Вона страждала, на її чолі, біля перенісся, прорізалися три вертикальні зморшки.
— Хочете чаю?
Вона не відповідала. Матьє взяв електричного чайника і пішов налляти в нього води з крана. У шафці він знайшов висхлу половинку цитрини, вона була майже як шкло, з твердою шкуринкою, та якщо добре придушити, то з неї можна було вичавити одну чи дві сльозини. Він поклав її на тацю, де вже стояли дві чашки, і повернувся до кімнати.
— Я поставив чайника, — сказав він.
Івіш не відповіла: вона спала. Матьє присунув стільця до дивана і вмостився на ньому, намагаючись не вчиняти шуму. Три зморшки вже щезли, чоло було гладеньке і чисте, Івіш посміхалася із заплющеними очима. «Яка ж вона юна!» — подумав Матьє. Всю свою надію вклав він у цю дитину. Вона була така квола, така легенька на цьому дивані: вона нікому не могла допомогти, навпаки, їй треба було допомагати жить на білому світі. А Матьє не міг допомогти. Івіш поїде до Лаону, там вона здичавіє за зиму або за дві, а потім знайдеться якийсь хлоп'яга, як водиться, молодий, і забере її. «Ну, а я одружуся із Марсель». Матьє підвівся і, м'яко ступаючи, пішов поглянути, чи не закипів чайник, потім вернувся і сів біля Івіш, він ніжно дивився на це мале, хоровите й осквернене тіло, яке уві сні видавалося таким шляхетним; він думав про те, що кохає Івіш, і був здивований, бо кохання його не давало про себе знати, воно не було якимсь особливим піднесенням чи іншим почуттям, радше воно було непорушним прокляттям на обрії життя, провісником лиха. В чайнику забурхала вода, й Івіш розплющила очі.