— Я зроблю вам чаю, — озвався Матьє. — Хочете?
— Чаю? — розгублено поспиталася Івіш. — Та ви ж не тямите, як його робити.
Вона долонями нагорнула коси на щоки і підвелася, продираючи очі.
— Дайте пачку, — звеліла вона, — я приготую вам російський чай. Тільки ж для цього потрібен самовар.
— У мене тільки чайник, — простягаючи їй пачку, сказав Матьє.
— Ого, та ще й чай цейлонський! Що ж, тим гірше.
Вона почала поратися біля чайника.
— А чайничок для запарювання?
— Тож бо й воно, — сказав Матьє. І побіг на кухню.
— Дякую.
Вигляд у неї був так само понурий, та вона трохи пожвавішала. Ось вона налляла води в чайничок і за кілька хвиль сіла.
— Нехай запариться, — сказала вона.
Запала мовчанка, потім вона знову обізвалася:
— Не подобається мені ваше помешкання.
— Так я і думав, — посміхнувся Матьє. — Та якщо ви трохи отямитеся, то ми зможемо вийти надвір.
— А куди нам іти? — поспиталася Івіш. — Ні, — покрутила вона головою, — мені приємно тут. Всі ті кав'ярні кружеляють увіччю; ну, а люди, це просто жах якийсь. Тут негарно, зате спокійно. Можете завісити штори? Ми засвітим оцю лампадку.
Матьє підвівся. Він зачинив віконниці і порозв'язував шнури. Важкі зелені штори поволі стулилися. Він засвітив лампу на столику.
— Ось і ніч, — зачаровано мовила Івіш.
Вона відкинулася на подушки дивану.
— Як затишно, таке враження, наче днина вже скінчилася. Мені хотілося б, аби вже смеркло, коли я вийду звідси, я боюся знову побачити білий день.
— Ви будете тут, скільки вам захочеться, — сказав Матьє. — До мене ніхто не повинен прийти. Навіть якщо і прийде хтось, то ми йому не відчинимо. Я геть вільний.
Це була неправда: об одинадцятій вечора на нього чекала Марсель. Нехай чекає, розлючено подумалося йому.
— Коли ви їдете? — поспитався він.
— Завтра. Потягом ополудні.
Якусь хвилю Матьє мовчав. А потім обізвався, пильнуючи за своїм голосом:
— Я проведу вас на вокзал.
— Ні! — відрубала Івіш. — Це такий жах, ці слиняві прощання, вони тягнуться неначе ґума. Крім того, я буду з ніг падати від утоми.
— Як хочете, — сказав Матьє. — Ви телеґрафували батькам?
— Ні. Я… Борис хотів це зробити, та я не дала йому.
— Тоді вам потрібно самій повідомити їх.
Івіш похнюпилася.
— Авжеж.
Запала мовчанка. Матьє дивився на похнюплену голову Івіш і її тендітні плечі: йому здавалося, ніби вона потроху вже покидає його.
— Виходить, — сказав він, — це наш остатній вечір у цьому році?
— Ха, — іронічно захихотіла вона, — у цьому році!
— Івіш, — сказав Матьє, — ви не повинні… По-перше, я приїду до вас у Лаон.
— І не думайте. Все, що стосується Лаону, таке мерзенне…
— Ну, добре, тоді ви повернетеся.
— Ні.
— В листопаді буде сесія, ваші батьки не можуть…
— Ви їх не знаєте.
— Та певно, що не знаю. Та не може бути, щоб вони знівечили все ваше життя лише задля того, щоб покарати вас за провалений іспит.
— Вони й не подумають мене карати, — сказала Івіш. — Буде ще гірше: вони втратять до мене інтерес, просто викинуть мене з голови. Втім, так мені й треба, — підвищуючи голос, заговорила вона, — я нездатна здобути професію і краще цілісіньке своє життя згаю в Лаоні, аніж знову буду вступати.
— Не кажіть так, Івіш, — стривожено мовив Матьє. — Не падайте духом зарання. Ви ж ненавидите Лаон.
— Авжеж! О, як я його ненавиджу! — процідила крізь зуби Івіш.
Матьє підвівся, щоб іти за чайником і чашками. Раптом кров кинулася йому в обличчя; він обернувся до неї й пробурмотів, дивлячись убік:
— Послухайте, Івіш, завтра ви поїдете, та даю вам слово, що ви повернетеся. До кінця жовтня. До того часу я все владнаю.
— Владнаєте? — втомлено здивувалася Івіш. — Але ж тут нічого не владнаєш: я ж вам сказала, що нездатна оволодіти професією…
Матьє зважився підняти на неї погляд, та певности в нім не було; як знайти слова, котрі її не образили б?