— А! От-от, але ж він не робітник. Коли я бачу, як він з грубуватою втіхою хапає своєю лапою шклянку з віскі, то ненависти в мене до нього немає, тільки ж поглянь потім, як він п'є, які в нього чудернацькі губи, немов у протестантського священика. Не можу тобі пояснити, однак мені здається, що він замкнутий, і потім поглянь на його очі, добре ж видно, що він чоловік з освітою, що це хлопець, який не любить просто пити, їсти, спати з жінками, йому потрібно міркувати над усім, а ще ж і цей голос, гострий голос такого собі пана, який ніколи не помиляється, я знаю, що цього вимагає його фах, коли він щось пояснює дітлахам, у мене теж був учитель, який балакав так, як оце він, але я вже не школярка, щоб так говорити зі мною, мене це дратує; я собі так уявляю, що має бути щось одне, або грубіян, або чоловік витончений, вчитель, священик, тільки не те й те заразом. Не знаю, чи є жінки, яким це до вподоби, напевне, таки є, але, скажу тобі відверто, якби такий тип до мене доторкнувся, то не хотіла б я почувати на собі лапу забіяки та ще й із крижаним поглядом.
Лола звела дух. «Що вона вішає на нього»? — подумав Борис. Та він зберігав цілковитий спокій. Люди, що його люблять, не зобов'язані так само любити одне одного, і Борис вважав цілком природним, що кожен намагається настренчити його проти іншого.
— Я дуже добре тебе розумію, — з примирним виглядом провадила Лола, — ти не бачиш його моїми очима, бо він був твоїм викладачем і впливав на тебе; я ж бачу цілу купу всіляких деталей; ти, наприклад, дуже вимогливо ставишся до того, як люди одягаються, завжди вважаєш, що їм бракує елеґантности, а він же одягається кепсько, такі краватки носить, що їх навіть служка в моєму готелі на надів би, а тобі це байдуже.
Борис був сонний і упокорений, тож пояснив:
— Хіба важливо, як ти одягнутий, якщо ти байдужий до ганчірок. Гірше, якщо намагаєшся вразити своїм одягом, а воно не вдається.
— Ну, та ти ніколи не потрапляєш у таку халепу, блудяжко моя, — сказала Лола.
— А я знаю, що мені личить, — скромно відказав Борис.
Він подумав, що на ньому голубий светр грубої в'язки, і відчув утіху: гарний светр. Лола взяла його руку і почала підкидати її у своїх долонях. Борис подивився на свою руку, що знай підлітала і падала, й подумав: вона не моя, це щось таке, як млинець. Він більше не відчував її; це його бавило, й він поворухнув пальцем, щоб оживити її. Палець торкнувся Лолиної долоні, й Лола вдячно подивилася нього. «Ось що сковує мене», роздратовано подумав Борис. Він сказав собі, що йому, звичайно ж, легше було б виявляти ніжність, якби Лола не корчила отаких покірних і розчулених гримас. Те, що він дозволяє літній жінці прилюдно гратися його рукою, його нітрохи не бентежило. Він давно вже збагнув, що створений для цього: навіть коли він був сам, наприклад, в метрі, люди задиристо зиркали на нього, а дівчиська, виходячи з майстерні, сміялися йому в вічі.
Лола різко сказала:
— Ти ніколи не казав мені, що, власне, знаходиш у ньому.
Оце така вона була, почавши, ніяк не могла зупинитися. Борис був певен, що вона робить собі боляче, та, якщо зазирнути глибше, їй це подобалося. Він глянув на неї: повітря довкола неї було голубе, а її лице — голубувато-сіре. Та очі залишалися гарячкові й жорсткі.
— Так що ж саме, га?
— Він хлопець хоч куди. О-о, — застогнав Борис, — як ти мені набридла… От, наприклад, він ніколи нічим не дорожить.
— А хіба це добре — нічим не дорожити? Ти теж нічим не дорожиш?
— Нічим.
— А все ж таки мною хоч трохи дорожиш?
— А, тобою… тобою дорожу.
У Лоли був нещасний вигляд, і Борис одвернувся. Все-таки він не любив бачити на її обличчі оцей вираз. Вона мордувала себе; він вважав це дурнею, та нічого не міг удіяти. Він робив усе, що від нього залежало. Він не зраджував Лолу, частенько їй телефонував, тричі на тиждень ходив зустрічати її біля «Суматри», і в ці вечори він з нею спав. Зрештою, може, в цьому винен її характер. А то й вік, старі люди завжди сварливі, можна, подумати, що на карті стоїть їхнє життя. Якось іще в дитинстві Борис упустив додолу ложку; йому звеліли підняти її, а він уперся. Тоді батько мовив йому незабутньо величним тоном: «Що ж, тоді підніму її я». Борис побачив, як нагинається величезне тіло, побачив лису голову, почув, як тріщить поперек, то було блюзнірство, яке несила було стерпіти: він заридав. З тої пори Борис вважав дорослих величезними і немічними богами. Коли вони нагиналися, то враження було таке, що вони ось-ось переламаються навпіл, якщо вони спотикалися і падали, то кортіло зареготатися і заразом тебе охоплював якийсь реліґійний жах. Якщо в їхніх очах сльози, як оце зараз у Лоли, то не знаєш, куди подітися. Сльози дорослих — це містична катастрофа, щось таке, як покути, які Бог накладає на безжальне людство. З іншого ж боку, це було природно; він схвалював палку вдачу своєї подруги. Матьє пояснив йому, що потрібно мати шалені почуття, та й Декарт казав те ж саме.