Він наголосив на останніх словах, та Сара прагнула виправдатися; вона сказала:
— Я зробила все, що можна було, знаєте, навіть благала його. Він запитав: «Це жидівка?» Я сказала, що ні. Тоді він сказав: «Я не даю кредитів. Якщо вона хоче, щоб я позбавив її халепи, то нехай платить. Якщо ж ні, то в Парижі скільки завгодно клінік».
Матьє почув, як позаду рипнув диван. Сара казала далі:
— Він сказав: «Я більше нічого не робитиму для них у кредит, вони доста заставили нас страждати». І, знаєте, це таки правда, я майже розумію його. Він розповідав мені про віденських жидів, про концентраційні табори. Мені не хотілося цьому вірити… — Голос її затнувся. — Їх катували…
Сара замовкла, запала гнітюча тиша. Хитаючи головою, вона знову обізвалася:
— Що ж ви робитимете?
— Хтозна.
— Ви не думаєте про…
— Авжеж, — сумовито сказав Матьє. — Гадаю, так воно і скінчиться.
— Любий мій Матьє! — схвильовано вигукнула Сара.
Він суворо зиркнув на неї, й вона збентежено замовкла; він побачив, як у її очах з'явився проблиск розуміння.
— Гаразд, — за хвилю сказала вона, — побіжу. Обов'язково зателефонуйте мені завтра вранці, я хочу знати, що ви вирішили.
— Домовилися, — сказав Матьє, — бувайте, Саро.
— До побачення, крихітко Івіш! — вже на порозі гукнула Сара.
— До побачення, пані, — відказала Івіш.
Коли Сара пішла, Матьє почав знову ходити по кімнаті. Йому було зимно.
— Ця жінка, — засміявся він, — справжнісінький буревій. Вона вдирається наче вихор, все валяє додолу і відразу ж зникає.
Івіш і слова не сказала. Матьє знав, що вона не відповість. Він сів біля неї і, дивлячись убік, сказав:
— Івіш, я беру шлюб із Марсель.
У відповідь знову було мовчання. Матьє глянув на важкі зелені штори, що висіли на вікнах. Його охопила страшенна втома.
Понуривши голову, він пояснив:
— Позавчора вона звістила мені, що зайшла у тяж.
Кожне слово було для нього, мов камінь: він не зважувався обернутися до Івіш, та знав, що вона дивиться на нього.
— Не розумію, навіщо ви розповідаєте мені про це, — крижаним голосом озвалася вона. — Це ваші проблеми.
Матьє стенув плечима.
— Ви ж знаєте, що вона була…
— …вашою коханкою? — з погордою запитала Івіш. — Знаєте, я не дуже цікавлюся такими речами.
Вона завагалася, потім неуважно мовила:
— Не розумію, чому в вас такий засмучений вигляд. Якщо ви одружуєтеся з нею, то, певна ж річ, зі своєї власної волі. Якщо ж ні, то, судячи з вашої балачки, засобів не бракує…
— У мене немає грошей, — сказав Матьє. — Я скрізь шукав…
— То ви для цього попросили Бориса позичити в Лоли п'ять тисяч франків?
— А, то ви знаєте? Я не… а втім, для цього.
— Як це мерзенно! — глухо сказала Івіш.
— Авжеж.
— Утім, це мене не стосується, — сказала вона. — Ви самі знаєте, що робите.
Вона допила чай і запитала:
— Котра година?
— За чверть дев'ята.
— Вже смеркло?
Матьє підійшов до вікна і відхилив штору. Тьмава днина ще цідилася крізь жалюзі.
— Не зовсім.
— Ну, що ж, тим гірше, — підводячись, мовила Івіш, — все-таки мені пора. Ще ж ті валізи пакувати, — простогнала вона.
— Що ж, до побачення, — сказав Матьє.
Йому не хотілося затримувати її.
— До побачення.
— То я побачу вас у жовтні?
Ці слова вирвалися в нього мимоволі. Івіш аж підскочила.
— У жовтні! — пронизуючи його поглядом, вигукнула вона. — У жовтні! О ні!
Вона зареготалася.
— Даруйте, — сказала вона, — у вас такий чудернацький вигляд. У мене й на думці не було брати у вас гроші: у вас і так їх замало, щоб утримувати сім'ю.
— Івіш! — сказав Матьє, хапаючи її за руку.
Івіш зойкнула і різко висмикнула її.
— Дайте мені спокій! — вигукнула вона. — Не чіпайте мене!
Матьє опустив руки. Він відчув, як у ньому закипає лють.
— Я вже здогадувалася, — задихаючись, казала вона. — Вчора вранці… коли ви посміли доторкнутися до мене… я сказала собі: це витівки одруженого чоловіка.
— Гаразд, — гостро урвав її Матьє. — Не варто продовжувати, я зрозумів.
Вона була ще тут, стояла перед ним, червона від люті, з нахабною посмішкою на вустах: він злякався самого себе. Пхнувши її, він кинувся геть із помешкання і хряснув дверми перед самісіньким її носом.
XVI