— В тебе немає рушника?
В Даніеля були вогкі долоні.
— Погляньте у глечику.
У глечику валявся замурзаний рушник. Даніель ретельно витер долоні.
— В цьому глечику, мабуть, ніколи не було води. Схоже, ви обоє нечасто вмиваєтеся.
— Ми вмиваємося під краном у коридорі, — шорстко відказав Ральф.
Запала мовчанка, потім він пояснив:
— Так зручніше.
Він сидів на краю розкладачки і взувався, згорбившись і піднявши праве коліно. Даніель дивився на цю молоду спину й молоді м'язисті руки, що виглядали із коротких рукавів сорочки: в цьому хлопчині є якийсь чар, об'єктивно виснував він. Та цей чар викликав у нього відразу. Ще хвилина, і він буде надворі, й усе буде в минулому. Та Даніель знав, що його чекало надворі. Надіваючи піджак, він завагався: плечі й груди були геть мокрі від поту, йому подумалося, що під вагою піджака лляна сорочка прикипить до вогкого тіла.
— В тебе гаряче, як у пеклі, — сказав він Ральфові.
— Бо під самісіньким дахом.
— Котра ж година?
— Щойно вибило дев'яту.
До початку дня треба згаяти десять годин. Спати він не ляже. Коли після цього вкладаєшся спати, то робиться набагато тяжче. Ральф підняв голову.
— Я хотів спитатися у вас, пане Ляліку… це ви нараяли Боббі повернутися до того аптекаря?
— Нараяв? Та ні ж бо. Просто сказав йому, що він учинив як дурень, покинувши цю роботу.
— А, тоді гаразд. Це не одне й те ж. Сьогодні вранці він сказав мені, що піде просити вибачення і що цього хотіли ви, та по очах видно було, що бреше.
Обоє зневажливо посміхнулися. Даніель хотів одягнути піджак, та все не зважувався.
— Я сказав йому: роби, що хочеш, — нагинаючись, провадив Ральф. — Мені це анідесь. Якщо вже тобі радить пан Лялік… Але тепер зрозуміло, що й до чого.
Він розлютовано смикав за шнурок лівого черевика, зав'язуючи вузол.
— Я нічого йому не казатиму, — обізвався Ральф, — він такий, що не дихне, як не брехне. Та є тут один хлопчина, котрого я таки застукаю колись у темному закутку.
— Аптекар?
— Еге ж. Але не старий. Отой молодий покидьок.
— Учень?
— Еге ж. Він гомик. Це він розповів у аптеці про нас із Боббі. Нехай Боббі не дуже пишається, що повернувся в цю діру. Та не сумнівайтеся, якось увечері я зловлю цього учня, коли він ітиме додому.
Його лице скривилося від лютої посмішки, він упивався своїм гнівом.
— Підвалю до нього, руки в кишенях, вигляд — як у справдешнього зарізяки. «Впізнав мене? Еге? Тоді все гаразд. То що ти там про мене варнякав? Га? Що ти про мене варнякав?» О, покидьок не на жарт перепудиться! «Нічого я не казав! Нічого не казав!» «А, ти нічого не казав?» І під дихало — гуп, збиваю його з ніг, плигаю на нього і мордякою його об хідник, об хідник!
Даніель дивився на нього з іронічною роздратованістю й думав: «Усі вони однакові». Всі. Крім Боббі, котрий завжди був бабою. Після цього діла вони завжди полюбляють розбалакувати, що натовчуть комусь пику. Ральф пожвавішав, очі горіли як у вовка, вуха пашіли; в нього була потреба у метких, різких рухах. Даніель не зміг погамувати в собі бажання принизити його ще дужче.
— Ну, а якщо він тебе відлупцює?
— Він? — люто посміхнувся Ральф. — Нехай тільки спробує! Он спитайте в того паруб'яги з «Орієнталя»: той уже отримав добру науку. Паруб'язі тридцять років, отакенні ручиська. Він нахвалявся, що викине мене за шкірку.
Даніель зухвало посміхнувся.
— І ти, певна ж річ, відлупцював його, як гамана.
— О, підіть та запитайте! — ображено відказав Ральф. — Нас бачило, мабуть, душ із десять. «Давай-но вийдемо», сказав я йому. Там був Боббі й ще один чолов'яга, височенний такий, я бачив його колись із вами, Корбен, із бойні він. От цей паруб'яга виходить. «Ти що, — каже, — хочеш дати мені чосу, мені, сімейному чоловікові?» А я йому як затоплю! Зразу прямісінько в око, а потім ліктем. Отак! У мармизу! — Ральф зірвався на ноги, показуючи, як розгорталася бійка. Він крутився як веретено, вигинаючи свої зграбні міцні сідниці, обтягнуті голубими штаньми. Даніель відчув, що його охоплює лють, йому захотілося вдарити Ральфа. — Кров цебеніла з нього, як із кабана! — провадив Ральф. — Гуп! А потім за ноги та брязь об землю! Він так і заорав носом, цей сімейний чоловік!