— Гаразд, підемо восени. Обіцяєш?
— Обіцяю.
Марсель збентежено кахикнула.
— Бачу, ти трохи гніваєшся на мене, — сказала вона.
— Я?
— Авжеж… Позавчора я так недобре поводила себе.
— Та ні. Чому б це?
— Так. Я нервувала.
— Ще б пак. І все через мене, бідолашко ти моя.
— Тобі немає за що докоряти собі, — довірливо сказала вона. — І раніше теж не було за що.
Матьє не зважувався обернутися до неї, він надто вже чітко уявляв собі вираз її обличчя, йому нестерпна була ця незбагненна і незаслужена довіра. Запала довга мовчанка: вона, звичайно ж, чекала ніжних слів, слів прощення. Матьє не витримав:
— Ось глянь, — озвався він.
Він дістав з кишені гаманця і кинув його на коліна. Марсель витягнула шию і поклала підборіддя на його плече.
— На що я повинна дивитися?
— На це.
Він дістав із гаманця банкноти.
— Одна, дві, три, чотири, п'ять, — перелічив він, переможно ляскаючи папірцями. Вони ще пахнули Лолою. Матьє зачекав, тримаючи гроші на колінах, та оскільки Марсель і слова не сказала, то він обернувся до неї. Марсель підняла голову і, примружившись, дивилася на гроші. Здавалося, вона нічого не тямила. Ось вона поволі промовила:
— П'ять тисяч франків.
Матьє зробив широкий жест, маючи намір покласти гроші на нічний столик.
— Авжеж! — сказав він. — П'ять тисяч франків. Ох і непросто було їх знайти.
Марсель не відповіла. Вона кусала нижню губу і недовірливо дивилася на гроші; вона аж постаріла враз. Та все ж вона сумовито і заразом довірливо дивилася на Матьє. Потім сказала:
— А я думала…
Матьє перебив її і лагідно заговорив:
— Тепер ти зможеш піти до того жида. Здається, він знаменитість. Сотні жінок у Відні пройшли через його руки. І в основному з вищого світу, заможні жінки.
Очі Марсель погасли.
— Тим ліпше, — сказала вона. — Тим ліпше.
Вона взяла шпильку з аптечки і почала нервово згинати її і розгинати. Матьє додав:
— Залишаю їх тобі. Гадаю, Сара відведе тебе до нього, і ти відразу ж розрахуєшся, цей клятий жид вимагає, щоб йому платити наперед.
Запала мовчанка, далі Марсель запитала:
— Де ти взяв ці гроші?
— Вгадай.
— У Даніеля?
Він стенув плечима: вона добре знала, що Даніель відмовився позичати.
— Жак?
— Ні. Я ж тобі сказав учора по телефону.
— Тоді вже й не знаю, — сухо сказала вона. — В кого ж?
— Ніхто мені їх не давав, — сказав він.
Марсель мляво посміхнулася.
— Вкрав ти їх, чи що?
— Авжеж.
— Ти їх украв? — приголомшено поспитала вона. — Ні, це правда?
— Правда. В Лоли.
Запала мовчанка. Матьє втер спітніле чоло.
— Я тобі все розповім, — сказав він.
— Ти вкрав їх! — поволі повторила Марсель.
Її обличчя посіріло; не дивлячись на нього, вона сказала:
— Ти так хотів позбутися цієї дитини…
— Та ні, просто мені не хотілося, щоб ти ішла до тієї бабери.
Вона думала; біля її рота знову прорізалися жорсткі цинічні зморшки. Він запитав:
— Ти засуджуєш мене за те, що я їх украв?
— Начхати мені на це.
— То в чому ж річ?
Марсель різко поворухнулася, й аптечка впала додолу. Обоє глянули на неї, потім Матьє пхнув її носаком. Марсель поволі обернула до нього здивоване обличчя.
— В чому річ, га? — перепитав Матьє.
Вона сухо зареготалася.
— Чому ти смієшся?
— Я сміюся з себе, — сказала вона.
Марсель витягла квітку, що була заколота в її косах, і почала крутити її між пальцями. Вона прошепотіла:
— Яка ж дурепа я була…
Обличчя її ствердло. Вона так і сиділа із розтуленим ротом, немов би щось хотіла сказати, але слова застряли у неї в горлянці: вона, здавалося, боялася того, що хотіла сказати. Матьє взяв її за руку, та вона випручалася. Не дивлячись на нього, вона сказала:
— Я знаю, що ти бачив Даніеля.
Оно воно як! Вона відкинулася назад і стиснула руками простирадло: вона була заразом і налякана, і спокійна. Матьє теж відчув якесь полегшення: всі карти відкриті, тепер треба було йти до кінця. Попереду в них для цього була ціла ніч.
— Авжеж, бачив, — сказав Матьє. — А ти звідки знаєш? Значить, це ти його підмовила? Ви все це облаштували разом, еге?
— Не говори так голосно, — сказала Марсель, — маму розбудиш. Я не підмовляла його, я знала, що він хоче з тобою зустрітися.