— У мене й на думці не було кидати її. Я просто хотів дати їй грошей, замість того, щоб одружуватися з нею.
— Авжеж, я розумію, — відказала Івіш.
Та вона й далі дивилася на нього, нічого не розуміючи. Одвернувшись, він наполягав:
— Все вийшло якось недобре: вона мене вигнала. Вона кепсько сприйняла усе це, хтозна, чого вона чекала.
Івіш не відповіла, і Матьє замовк, охоплений тривогою. Він подумав: «Не хочу, щоб вона відшкодовувала мені».
— Ви вродливий, — сказала Івіш.
Матьє тоскно відчув, як у ньому знову прокидається болісне кохання. Йому здалося, ніби він ще раз покидає Марсель. Він геть нічого не сказав, тільки сів біля Івіш і взяв її за руку. Вона сказала йому:
— У вас такий страшенно самотній вигляд.
Йому зробилося соромно. Врешті він сказав:
— Я оце питаю себе, про що ви думаєте? Все це дуже прикро: я вкрав гроші зопалу, і тепер мені дошкуляє сумління.
— Та я добре бачу, що вам дошкуляє сумління, — сказала Івіш, посміхнувшись. — Гадаю, що й зі мною було б так само: коли вкрадеш уперше, то сумління завжди дошкуляє.
Матьє міцно стиснув долоньку з гострими нігтями. Він сказав:
— Ви помиляєтеся, я не…
— Мовчіть, — урвала його Івіш.
Вона хутко висмикнула руку й відкинула назад коси, відкриваючи щоки і вуха. Їй вистачило кількох швидких рухів, і коли вона опустила руки, обличчя її було відкрите.
— Ось так, — сказала вона.
Йому подумалося: «Вона хоче відібрати в мене все, навіть докори сумління». Він простягнув руку, пригорнув до себе Івіш, і вона не пручалася; він почув у собі жваву веселу мелодію, яку він, здавалося, давно вже забув. Голова Івіш лягла йому на плече, дівчина усміхалася йому, вуста її були розтулені. Він усміхнувся у відповідь і легенько поцілував її, потім глянув на неї, й мелодія враз урвалася. «Таж вона ще дитина», подумалося йому. Він відчув себе геть самотнім.
— Івіш, — лагідно сказав він.
Вона здивовано глянула на нього.
— Івіш, я… я був неправий.
Івіш насупилася і почала заперечно крутити головою. Матьє опустив руки і втомлено сказав:
— Я не знаю, чого я хочу від вас.
Івіш здригнулася і хутко вислизнула з його обіймів. Очі її зблиснули, та вона приховала це і набрала сумовитого лагідного виразу. Тільки руки її несамовито метушилися: вони літали довкруг неї, хапалися за голову, смикали за коси. В Матьє пересохло в горлянці, та він байдуже наглядав за цим гнівом. Він думав: «Тут я теж усе зіпсував»; він був майже задоволений: це було як покута. Він сказав, шукаючи погляд, який вона вперто ховала:
— Не треба було вас чіпати.
— Це ж не має значення, — почервонівши од гніву, сказала вона.
І співуче додала:
— У вас такий гордий вигляд через те, що ви прийняли рішення, я вже подумала було, що ви прийшли по винагороду.
Він ніжно взяв її за руку трохи вище ліктя. Вона не пручалася.
— Та я ж люблю вас, Івіш.
Івіш напружилася.
— Мені не хотілося б, щоб ви подумали… — сказала вона.
— Про що?
Та він здогадувався. Він відпустив її руку.
— В мене… в мене немає любови до вас, — промовила вона.
Матьє не відповів. Він думав: «Вона бере реванш, це правильно». Втім, швидше за все, це й була правда: чому б це їй кохати його? Йому більше нічого не хотілося, хіба що просто сидіти біля неї й мовчати, і щоб урешті вона пішла собі, не сказавши ні слова. Та все ж він запитав:
— Ви повернетеся наступного року?
— Повернуся, — пообіцяла вона.
Вона майже ніжно всміхнулася йому, либонь, тішилася своєю вдоволеною пихою. Це було те ж саме обличчя, котре вона обернула до нього, коли доглядачка у вбиральні перев'язувала їй руку. Матьє невпевнено глянув на неї, він відчув, як у ньому знову прокидається бажання. Це покірне сумовите бажання не було бажанням порожнечі. Він узяв її за руку і відчув під своїми пальцями її свіжу плоть. Потім сказав:
— Я вас…
І відразу ж затнувся. У двері дзвонили: спочатку один дзвінок, потім два, а далі було безперервне дзеленчання. Матьє похолов, йому подумалося: «Марсель!» Івіш зблідла, напевне, їй спало на думку те ж саме. Вони перезирнулися.
— Треба відчинити, — прошепотіла вона.
— Гадаю, треба, — відказав Матьє.
Та й не поворухнувся. У двері вже гамселили. Здригнувшись, Івіш сказала:
— Страшно подумати, що за тими дверима хтось є.
— Авжеж, — відказав Матьє. — Хочете… хочете піти в кухню? Я зачиню двері, й ніхто вас не побачить.