Івіш спокійно і владно подивилася на нього.
— Ні, я залишуся.
Матьє пішов одчиняти і в сутінках уздрів перекошене обличчя, схоже на якусь машкару: це була Лола. Вона відіпхнула його і хутко ввійшла до помешкання.
— Де Борис? — запитала вона. — Я чула його голос.
Матьє не встиг навіть зачинити двері, він увійшов до кабінету вслід за нею. Лола з грізним виглядом підійшла до Івіш.
— Ану кажіть мені, де Борис.
Івіш перелякано дивилася на неї. Втім, Лола, здавалося, зверталася не до неї та й взагалі ні до кого, й, мабуть, навіть не бачила її. Він став поміж ними.
— Його тут немає.
Лола обернула до нього своє перекошене обличчя. Вона плакала.
— Я чула його голос.
— Крім кабінету, — сказав Матьє, намагаючись зловити її погляд, — у помешканні є ще кухня й ванна. Можете заглянути скрізь, якщо упевнені, що він тут є.
— А де ж він тоді?
На ній була чорна шовкова сукня і сценічний грим. Її великі темні очі немов би завмерли.
— Він покинув Івіш десь о третій пополудні, — сказав Матьє. — Ми не знаємо, що він робив після того.
Лола зареготалася, немов сліпа. Руки її стискали маленьку сумочку з темного оксамиту, де, здавалося, був тільки один предмет, важкий і твердий. Матьє угледів сумочку і злякався, треба було негайно ж спровадити Івіш.
— Гаразд, якщо ви не знаєте, що він робив, то я можу вам розповісти, — сказала Лола. — Він піднявся до мене в кімнату о сьомій годині, коли я вийшла, відімкнув двері, зламав замок скриньки і потягнув у мене п'ять тисяч франків.
Матьє не зважувався подивитися на Івіш, він лагідно сказав їй, втупившись у підлогу:
— Івіш, буде краще, якщо ви підете, мені треба побалакати з Лолою. Чи можу… можу я побачити вас сьогодні вночі?
Обличчя Івіш укрилося плямами.
— О ні, — сказала вона, — я хочу повернутися в гуртожиток, мені треба спакувати валізи, та й узагалі мені хочеться спати. Я страх як хочу спати.
Лола запитала:
— Вона їде?
— Так, — відказав Матьє. — Завтра вранці.
— Борис теж їде?
— Ні.
Матьє взяв Івіш за руку.
— Ідіть спати, Івіш. У вас була важка днина. То ви не хочете, щоб я провів вас на вокзал?
— Ні. Краще не треба.
— Тоді до наступного року.
Він дивився на неї, сподіваючись побачити в її очах бодай відблиск ніжности, та прочитав у них тільки паніку.
— До наступного року, — повторила вона.
— Я буду вам писати, — сумовито сказав Матьє.
— Авжеж, авжеж.
Вона рушила до дверей. Лола заступила їй дорогу.
— Даруйте! А хто може поручитися мені, що вона не йде до Бориса?
— Ну то й що? — запитав Матьє. — Як на мене, то вона вільна.
— Ану залишайтеся, — наказала Лола, хапаючи лівою рукою зап'ястя Івіш.
Івіш скрикнула від болю і гніву.
— Відпустіть мене! — закричала вона. — Не чіпайте мене! Не хочу, щоб мене чіпали!
Матьє хутко відштовхнув Лолу, й вона, щось бурмочучи, відступила на крок. Він очей не зводив із сумочки.
— Кляте бабисько, — процідила крізь зуби Івіш. Вона обмацувала зап'ястя великим і вказівним пальцями.
— Лоло, — сказав Матьє, не відводячи очей від сумочки, — дайте їй піти, мені багато треба сказати вам, але передовсім дайте їй піти.
— Ви скажете мені, де Борис?
— Ні, — відказав Матьє, — та я вам поясню цю історію з крадіжкою.
— Гаразд, забирайтеся звідси, — сказала Лола. — І якщо побачите Бориса, то скажіть йому, що я подала заяву в поліцію.
— Заяву вона забере, — тихо сказав Матьє, не зводячи очей із сумочки. — Прощавайте, Івіш, ідіть же хутчій.
Івіш не відповіла, і Матьє з полегшенням почув її легку ходу, що віддалялася, аж поки й геть стихла. Він не бачив, як вона пішла, та коли кроків її не стало чутно, то серце його на мить болісно стислося. Лола ступнула вперед і гукнула:
— Скажіть йому, що він помилився адресою! Скажіть, що він ще молодий, аби обвести мене круг пальця!
Вона обернулася до Матьє: погляд у неї був так само чудернацький і немов би сліпий.
— Ну? — суворо сказала вона. — Викладайте.
— Послухайте, Лоло! — сказав Матьє.
Та Лола знову зареготалася.
— Я ж не вчора народилася на світ, — регочучи, сказала вона. — Де ж пак! Мені вже не раз казали, я могла б бути його матір'ю.
Матьє підійшов до неї.
— Лоло!
— Він сказав собі: «Ця стара закохана в мене по вуха і тільки щаслива буде, якщо я поцуплю її грошики, вона ще й подякує мені». Він мене не знає! Не знає він ще мене!
Матьє ухопив її за руки і струсонув, як грушу, а вона, регочучи, знай кричала: