— Але чому? Чому? — пристрасно вигукнула Сара.
— Саро! — лагідно мовив Брюне. — Ви ладні висадити в повітря ввесь Париж, щоб позбавити прикрощів своїх підопічних.
Сара кволо посміхнулася.
— Ну, не ввесь Париж, — сказала вона. — але я, звичайно ж, не буду жертвувати Вейсмюллером задля ваших партійних порахунків. Партія — це… це надто вже абстрактно.
— Власне, про це я й казав, — зауважив Брюне.
Сара схвильовано струснула головою. Вона зашарілася, і її великі зелені очі затуманилися.
— Маленький міністр, — обурено сказала вона. — Ви його бачили, Матьє. Хіба він хоч муху скривдить?
Спокій Брюне був незмірний. Це був спокій моря. Він був і заспокійливий, і дратівливий заразом. Він ніколи не був особистістю, він жив повільним, мовчазним і метушливим життям юрми. Він пояснив:
— Гомес часом надсилає до нас кур'єрів. Вони приїжджають сюди, й ми зустрічаємося з ними в Сари; ти ж здогадуєшся, звичайно, що вони привозять таємні повідомлення. Хіба ж це місце для цього чоловічка, котрий має репутацію нишпорки?
Матьє не відповів. Брюне використав запитальну форму, та це був суто риторичний викрутас: він не запитував про його думку; Брюне давно вже не цікавився думкою Матьє про що б там не було.
— Матьє, прошу розсудити нас: якщо я витурю Вейсмюллера за двері, то він кинеться в Сену. Хіба ж можна, — з відчаєм додала вона, — штовхати людину на самогубство через одну лиш підозру?
Вона випросталася, бридка і сяюча. Вона пробудила в Матьє невиразне відчуття причетности, яке почуваєш до людей, що потерпіли від нещасливого випадку, розчавлених, поточених виразками й наривами.
— Це серйозно? — поспитався він. — Він кинеться в Сену?
— Та ні, — відказав Брюне. — Він попрямує в німецьке посольство і спробує остаточно продати себе.
— Однаково, — сказав Матьє, — Так чи йнак, а він пропаща душа.
Брюне стенув плечима.
— Та вже ж, — байдуже мовив він.
— Ви чуєте, Матьє? — сказала Сара, з тривогою дивлячись на нього. — Ну, то що? Хто має рацію? Скажіть же що-небудь.
Матьє не було чого сказати. Брюне його думки не питав, його не цікавила думка буржуа, задрипаного інтеліґента, сторожового пса капіталізму. «Він вислухає мене з крижаною ввічливістю, та буде непохитний, мов скеля, він судитиме про мене з того, що я скажу». Матьє не хотілося, щоб Брюне судив його. Вже давно жоден з них із принципу не судить іншого. «Дружба не для того, щоб засуджувати, — казав тоді Брюне. — Вона для того, щоб довіряти». Може, каже так і зараз, та тепер він думає про своїх товаришів із партії.
— Матьє! — вигукнула Сара.
Брюне нахилився до неї й доторкнувся до її коліна.
— Послухайте, Саро, — лагідно мовив він. — Я люблю Матьє і дуже високо ціную його розум. Якби треба було пояснити якийсь уривок зі Спінози чи Канта, то я, звісно ж, попросив би консультації в нього. Та це дуже брудна справа і, клянуся вам, я не потребую арбітра, навіть якщо це викладач філософії. Моя думка вже визначена.
«Звичайно, — подумав Матьє. — Звичайно ж. — Його серце стислося, та він не мав урази до Брюне. — Хто я такий, щоб давати поради? Що зробив я зі свого життя»?
Брюне підвівся.
— Пора йти, — мовив він. — Звичайно, Саро, ви зробите так, як забажаєте. Ви не належите до партії, й те, що ви робите для нас, вже значна послуга. Та якщо ви залишите його, то я просто попрошу вас прийти до мене, коли Гомес надішле звістку.
— Гаразд, — відказала Сара.
Її очі блищали, вона ніби заспокоїлася.
— І не розкидайте ці папери у всіх усюдах. Паліть усе, — сказав Брюне.
— Обіцяю вам.
Брюне обернувся до Матьє.
— Бувай, старий побратиме.
Руку йому він не подав, тільки уважно, суворо і з нещадним подивом поглянув на нього вчорашнім поглядом Марсель. Матьє почувався голий під цими поглядами, високий голий чолов'яга, м'якушка з хліба. Недотепа. «Хто я такий, щоб давати поради»? Він примружився: Брюне здавався твердим і сукатим. «А на моєму обличчі написана поразка». Брюне заговорив; голос його був геть не такий, якого очікував Матьє.
— У тебе невеселий писок, — м'яко сказав він. — Щось не клеїться?
Матьє теж підвівся.
— У мене… в мене неприємності. Так собі, дрібниці.
Брюне поклав йому руку на плече. Він дивився на нього й вагався.
— Дурість якась. Гасаєш ввесь час, висолопивши язика, і вже немає часу зустрітися з давніми друзями. Якщо ти відкинеш копита, то я дізнаюся про це за місяць, та й то випадково.